Аналіз твору
Івоніка Федорчук. В образі Івоніки змальовано ментальні риси українського хлібороба. Він втілює ідею «магічної сили, якою мужик демократичної і довго поневоленої нації прикований до матері землі» (Денис Лукіянович). За допомогою антитези розповідач зображує суперечливий характер героя, який поєднав у собі споконвічну любов до землі й покірність перед сильними світу цього, природну доброту і наполегливість, любов і почуття справедливості. Образ рільника моделюється з особливим психологічним проникненням у його духовний світ, простежується історія його становлення як заможного господаря, котрий не загубив людяності, щирості, доброти. Гіркою і виснажливою щоденною працею з дружиною він придбав землю, здобув певні статки. Лаконічні портретні деталі індивідуалізують трудівника («Він був дрібної, слабої будови тіла»), але особливо експресивно зображується портрет горем прибитого батька в епізоді, коли Івоніка просив у суддів дозволу завтра поховати сина. Контрастні кольори відтінюють його образ: сиве волосся і чорні від праці та мозолів руки, які торкаються панських ніг, падають чоловічі сльози. У тяжкому горі він звертається до землі, яку він любив, а зараз ненавидить: «Бери його, — заскреготав крізь зуби, — бери і спряч. Праця і кров моя пішла в тебе, а тепер бери ж його!».
Образ Івоніки увиразнює народне мовлення, пересипане метафорами, влучними фразеологічними зворотами, яскравими барвами. Авторка застосувала різноманітні засоби психологізму, передусім – монологи і невласне пряме мовлення, за допомогою яких вимальовується художньо правдивий образ буковинського селянина. Всезнаючий розповідач проникає у внутрішній світ батька, який переживає до краю напружені моменти життя (перебування Михайла у війську, вбивство сина, розчарування у нездійсненності мрії). Після смерті сина Івоніка духовно прозрів, збагнувши темну силу влади землі.
Марійка Федорчук. В її образі зображено характерні риси селянки: невтомну працелюбність, розсудливість, покірність чоловікові. Її образ відтворюється в розвитку, в суперечливих помислах і вчинках. Змолоду Марійка зазнала поневірянь бідної наймички. Вийшовши заміж за Івоніку, вона невтомно працює, досягає успіху, стає заможною і шанованою у громаді господинею. На її образі простежується згубний вплив влади землі на жінку-трудівницю, власницький інстинкт якої призводить до засліпленості й нерозсудливих кроків Марійки. Душа колись лагідної та щирої дівчини черствіє, озлоблюється. Мати любить своїх дітей, але відчуває неприязнь до Сави, який прагне одружитися з Рахірою, проклинає його. Після смерті Михайла в душі Марійки перемагають чорні сили. Вона навіть б’є Анну, а згодом проганяє її разом з дітьми, адже Анна продовжувала скрізь говорити, що Сава вбив брата. Незабаром маленькі онуки Марійки померли. Змучена душевно, вона невимовно жаліє за Михайловими дітьми і ненавидить Саву, Рахіру та їх дітей. Влада землі взяла Марійку в свої темні обійми. Її душа закам’яніла, і жінка втратила сенс життя.
Цитати: «Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали її п’ятно старості. Вона жила в згоді зі своїм чоловіком, поважала й подивляла його у всіх його вчинках, говорила до нього «ви» і сповняла всі його накази й бажання без опору. Було би тяжко сказати, котре з них було старанніше й пильніше; лише коли про нього говорено, що він незвичайно доброго серця, їй закидувано скупарство. Вона знала про се, і се гнівало її чимало. Чи се було скупарство, коли вона все дбала для своїх дітей, за які була би віддала душу? Коли не тратила часу так, як інші жінки за балаканкою, сього або того без намислу з хати не давала або надто не роздаровувала? Коли ходила в полатаних речах і не стояла ніколи коло криниці й не прала? Проте вона все була доброю ґаздинею і мала дома все, що повинно бути в кожній хаті і у кожної доброї ґаздині. А хоч ніхто про се не знав, то все з тим було їй добре.».
Михайло Федорчук. Моделюючи його образ, письменниця майстерно поєднала психологічне і соціальне начала з драматичним напруженням і ліричним струменем. Його образ твориться за допомогою портретних деталей («Михайло був молодець! І не саме великий, а плечистий і сильний. А з лиця, мов у дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали: був сором’язливий та замкнений… Був сильний, як ведмідь. Але серце було в нього м’яке, як тісто!») і характеристик розповідача, який відзначає його врівноваженість, чемність, покірність батькам, наділяє юнака життєрадісним світосприйманням і працелюбністю: «Молодий хлопець опирався всьому завзяттю. Сміючись виходив із дому і сміючись вертався назад. Мов олень, перескакував весною глибокі шанці в полях, яким гнала розбурхана вода, а восени, як птах з висоти, розрізняв і в найгустішій мряці всі предмети на просторах». Порівняння підкреслюють волелюбну і шляхетну душу героя, який утверджує себе в праці. Він любить орати і засівати поля: «Я се так люблю робити, і хто зна, коли знов за плугом ступатиму», — говорить він Івоніці перед армією. Михайло за типом темпераменту – флегматик, тобто людина, якій властиві урівноваженість, пунктуальність, наполегливість у роботі.
Поетичність натури Михайла характеризує виразна деталь: син просить батька принести в казарму сопілку. Перебування на воєнній службі було жахливим випробуванням для юнака, який, на відміну від батька, не відзначався героїчним стоїцизмом. Проте військова муштра загартувала його характер і розширила кругозір. Михайло стає рішучим, розважливим, мріє про щастя з Анною у спільній праці.
Між землею і Михайлом існує органічна єдність, він відчуває внутрішню гармонію з нею, любить плекати поле своєю працею. У парубка робота вчасно й до ладу зроблена, всюди в господарстві порядок. Він романтичний і піднесений, емоційно сприймає природне довкілля. У ставленні Михайла до землі немає сліпого поклоніння її владі. У нього відсутні дрібновласницькі інстинкти нагромадження задля нагромадження багатства, адже, на відміну від батька, хлопець не планує розширювати господарство. Любов до землі не затьмарила його палкого кохання до Анни, хоча він розумів, що його вибір не сприймуть батьки. Врешті, Михайло вирішив боротися за своє щастя – піти проти волі батьків і одружитися з коханою, залишити господарювання на землі й будувати нове життя у місті. Проте його мріям не судилося здійснитися: у лісі Михайла знайшла куля Каїна. Темна влада землі рукою вбивці помстилася йому, забрала у своє лоно. Біблійний міф про Каїна і Авеля у повісті «Земля» знайшов нове прочитання.
Цитати: «Своїми добрими голубими очима дивився, як би хотів кожному з очей вичитати бажання, щоб заздалегідь сповнити його… Михайло був мов образець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою.»
Сава. Особисті егоїстичні риси в характері Сави, його пристрасть до руйнування, нелюбов до землі призвели його до переступу, порушення людських моральних цінностей, а відтак – братовбивства. Образ Сави нагадує Каїна. Брати були наділені різними характерами і різними долями. Навіть портрети несхожі. Сава «з лиця подобав на матір і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й неспокійного. З його ніжного, майже дитячого обличчя прикро вражав його погляд і відтручав від себе. Холодним, мов ніж, зимним блиском, що постепенно змагався, відпихав від себе». За типом темпераменту Сава – меланхолік, тобто відзначається замкнутістю, глибиною і стійкістю емоцій, переважно негативних при слабкому зовнішньому вияві. Для Сави служба у війську – каторга. Щоб не бути жовніром, він воліє відрізати собі палець або випити якогось трунку і підірвати здоров’я. Батьки не знайшли «ключик» до серця хлопця, не зуміли перебороти його вади характеру, тож Сава виріс хитрим, підступним, лінивим, впертим, злим, цинічним і заздрісним. Батьки лише висловлювали своє невдоволення його лінощами, безвідповідальністю, небажанням працювати на землі, а особливо – стосунками з циганкою Рахірою, дівчиною легкої поведінки та двоюрідною сестрою. Проте Сава усе робив їм наперекір. Його свідомість роздвоювалася від суперечливих почуттів: «Він любив свою матір, здається, більше, як тата і брата, але бували хвилі, в яких ненавидів її, так як тепер, з цілої душі своєї, коли нарікала на Рахіру і прискала зневагою, як отрутою». Коли Сава сердиться, то не контролює свої слова і вчинки. У його душі переважає чорне начало, нестримність до вбивства тварин і птахів без будь-якої потреби. Друге, темне, злісне, підпільне «я» свідомості розгледіла мати: «В нім нема ладу! Сьогодні хотів орати, хотів день у день за плугом ходити, а завтра або позавтра буде, як той вовк, снувати, нишпорячи, буде хмарний, неспокійний і до нічого пальцем не діткнеться».
Таку поведінку Сави Михайло пояснює Анні: «Се вже гріх ним так править». Такими штрихами розповідач вибудовує логіку характеру героя, що приведе його до злочину. Ольга Кобилянська здійснила не так соціально-психологічний вплив влади землі на людину, як етико-моральні мотиви, зумовлені підсвідомим імпульсами.
Цитати: «Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м’який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям. Звичайно неначе гойдалися по землі, колисалися від одного предмета до другого, однак коли звернулися раз на що і прикувалися на хвильку до чого, почали миготіти в холодному, мов сталь, блиску й у тім блиску розходилися. Страхали іменно, коли хотіли щось добачити. Очевидно, зміна і гра його очей була несвідома, та тому не менше важка… Холодним, мов ніж, зимним блиском, що постепенно змагався, відпихав від себе, і треба було усміху його молодих ніжних уст, щоб привабити душу до себе.», «Сава був лінивий і впертий, твердий, мов камінь, у роті мав на кожну хвилю повно лихих слів, що доводили родичів до роздразнення. Ніколи не міг при одній роботі довго видержати, все горіла йому земля під ногами; йому було наймиліше, коли мав роботу й дім за плечима, коли міг закинути стрільбу на плечі і брести лісом та полем. Се знав він найліпше. Вистрілював усі воробці із гороху, а взимі зайці, що лізли аж під хату в сад і обгризали молоді овочеві дерева. Але се й було все, у що вкладав свою душу!».
Образ Рахіри. Її образ протиставляється Анні й змальовується непривабливими барвами. Це дівчина-лиходійка, яка сіє зло у душі Сави, намовляє його на переступ. Постає демонічна натура, яка від батька успадкувала злодійкувату вдачу, росла лінивою, лицемірною, злою. Портретні деталі увиразнюють її характер, підкреслюють грубість натури: «круглі чорні жадібні очі», білі зуби і червоні випнуті губи. У певні хвилини її очі світять «злобним блиском»; темне начало переважає у її характері, зумовлює логіку її вчинків. Парубки її обминали, тому Рахіра засиділась у дівках і врешті зосередила свій погляд на молодому Саві, підкоривши собі його душу і волю на зло рідній тітці Марії. Власницький інтерес підштовхнув Рахіру вибудувати далекосяжний план: вона прагне заволодіти землею Федорчуків будь-якою ціною, мріючи стати багатою господинею, утвердити свій соціальний статус. З цією метою вона намовила Саву на вбивство Михайла.
Анна. Цей образ продовжує в українській літературі традицію жінки-страдниці, яка у своєму житті перенесла неймовірні випробування і муки, а саме: наймитування з дитинства і зневагу, смерть коханого і смерть своїх дітей. Горе підштовхувало Анну до загибелі, але вона його стоїчно переборола, і душа її знову ожила. Образ Анни змальовується поетичними фарбами, в серці якої горить «невгасимий жар» кохання до Михайла. Художньо майстерно змальовує авторка її портрет, підкреслюючи привабливі риси дівчини: «Середнього зросту, з темним, як шовк, волоссям… на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності». Для відтворення напруженості у розгортанні драматизму долі Анни використано символіку: як тільки-но закохані Михайло й Анна неперевершена в українському письменстві. Доля усміхнулася дівчині тоді, коли Михайло освідчився їй у коханні, але незабаром відібрала судженого. Розповідач акцентує на працелюбності наймички, наділеної добрим серцем, чуйністю. Вона відчула, що її Михайла убив Сава, якого зненавиділа і за тяжкий злочин, і за своє знівечене життя. Великим випробуванням долі була смерть Анниних дітей. Врешті вона вийшла заміж за наймита Петра, і в неї народився син. Письменниця закінчує повість оптимістичною нотою. Анна хоч і зневірилась у добродіяльній силі землі, тяжко працює заради того, щоб син здобув освіту і вибудував щасливішу долю.
Цитати: «Анна, панська наймичка, робітниця в покоях, марна й неначе бронзова статуя, стояла скромно в однім куті світлиці недалеко світла й дивилася великими, зворушеними, німим горем переповненими очима нерухомо на одну пару.», «Була прегарна в тій хвилі. Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності. Не підводила очей, зближаючися чимраз більше до громадки людей.», «Була чесна дівчина, про яку й одна душа злого слова не сказала. До того, знала стільки прерізних робіт, про які іншим дівчатам в селі й не снилося. Все була коло панни й вивчилася при ній всячини. Панна говорила з нею, мов із рівною собі. А й стидлива була страшенно. Там, де інші дівчата лускали зо сміху, штовхаючи одна одну ліктем, ніби потайки, та перешіптуючися, вона соромилася до сліз і була б, мабуть, із сорому в землю запалася із-за того, що чула все, особливо ж коли він був при тім.».
Докія Чоп’як. Дружина Василя Чоп’яка, заможного ґазди. Докії було 48 років, вона довго служила у панському дворі. Усі свої надії жінка покладала на єдину дочку Парасинку, яку спішила віддати заміж, бо Василь пиячив. Цитати: «Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю.»
Парасинка. «Восени мала Парасинка закінчити шістнадцятий рік. Походила ростом на матір, вибуяла, мов пальма, вгору, але, зрештою, була ще нерозвинена. її члени були худі, майже хлоп’ячі, її лице дитиняче й вузеньке і без ясного виразу.»
Тодорика Жемчук. Чоловік Парасинки. «Тодорика Жемчук був також заможний хлопець, а в своїх родичів одніський син, як Парасинка в неї і її чоловіка — одинока донька. Він був увільнений від війська і міг кожного часу женитися. Правда, він не був такий гарний хлопець, як Михайло, його і не дуже долюблювали. Він був низького росту і обертався все цілим тілом, де вистачало не раз лише голову звернути. Штивна була у нього шия. І в цілості робив він погане враження; та що се мало до речі?»
Петро. Брат Докії. «Молодший від неї, нежонатий, літ сорок, може, жив коло неї й Василя і помагав у господарстві. Але й він спричинявся до її гризоти. Не женився, а часом і собі запивався. З природи інтелігентний, бистрий, серцем м’який, мов дитина, а в роботі був мов вогонь, коли хотів. Одначе гроші, зароблені фірманкою або в Молдаві, протрачував і вертав до неї з порожніми руками. Мав свої жалі. Роїв собі їх часами, особливо ж коли його на Гоппляц мов магією тягнуло. Він відступив своє поле сестрі під умовою, що має проживати при ній до кінця свого життя, але, впившися, твердив, що вона витуманила те поле у нього, що чигає на його смерть і жалує йому кожного кусника хліба і т. ін., і що з нього не буде вже ніколи ґазда, як інші люди. Женитися не хотів, бо, як казав, своєї власної хати не мав, а в винаймленій не хотів сидіти. Гонор не позволяв. Не був із такого роду, щоб, оженившися, іти зараз на жіноче або комірне. Він походив із попівського роду.»
Панотець. Образ епізодичний, однак виконує вагому ідейно-естетичну функцію. Кількома штрихами письменниця змальовує характерний для тогочасної буковинської дійсності образ духовного пастиря. Йому вже за сімдесят. Має чотирьох дочок, старих дів, дружину-п’яницю, яка напивалася так, що й не розрізняла вже, де вона – у корчмі чи в церкві. Онуфрій розповідав: «Оноді билася з двома жінками у корчмі за якесь полотно. Казала, що мали принести панотцеві за хрестини, та й не принесли. А раз то таки п’яна напала старенького в церкві. Ледве що жінки вивели її з церкви. Тоді була така війна, як в Італії». Від внесків селян залежав достаток священика, що і зумовлювало його поведінку. Щоб більше парафіяни давали на службу божу, він оголошує в церкві скорий кінець світу. Іншим разом жалкує, що люди не вмирають і він не має доходів. Та найсильніше виявилося єство панотця на похороні Михайла коли він, не дочекавшись до кінця обряду, наказав підняти домовину і забрати вистелений під нею дорогий килим. «Івоніка жахнувся, мов уколений, на такий варварським приказ, не довіряючи своїм вухам, а присутні витріщилися безмовно на нього».
Онуфрій Лопата. «Се був старий панський побережник, що мешкав під малим панським лісом, мав там своє поле й хатину і сторожив ліса, а часами й сам ще ліпше його обкрадав. Люди в селі прозивали його «дурнуватим», хоч він був лише фантаст. Був у поході року 59, служив дванадцять років у війську й оповідав кожному, наймолодшій дитині, свої пригоди з того героїчного часу. Притім закидав тут і там італійськими словами, що вправді не стояли з оповіданнями в жодній зв’язі, але мали на цілі прикрасити оповідання. Говорив живо імена значних військових героїв з того походу й зачиняв тим уста слухачам, котрі важилися часом висловити чудні сумніви щодо його пригод. Спомини про його при війську перебуте життя зміняли його цілковито, і здавалося, він бачив усю велич, усю красу і знеслість того часу аж тепер, і се поривало його. Він пристроював кожний і найдрібніший епізод фантастично, говорив, мов поет, і брехав, віруючи свято в те, що говорив.»