Кожен проживає життя, згідно з особистими переконаннями, силою характеру, масштабами амбіцій. В кризові періоди одні намагаються знайти тиху нірку, щоб завмерти і пересидіти до кращих часів, інші — завжди на першій лінії, виборюючи рай для себе «і для того хлопця». Героїня цієї історії Юлія Селезньова належить до других. За свій доволі молодий вік — 33 роки — вона встигла взяти участь у будівництві донецьких шахт, розвитку незалежної енергетики, зведенні мостів, створенні мережі сучасних центрів протезування і реабілітації. І скільки б вона не працювала, Юлії здається, що потрібно більше.
«Боже, це таке класне слово — маркшейдер!»
Юлія народилась у Донецьку в родині шахтарів. Тато був комбайнером і скільки пам’ятає донька, завжди працював, мама на шахті займалася закупівлями. Коли 15-річна Юлія вперше замислилася, ким вона хоче стати в майбутньому, на думку приходили популярні на той час професії юристки та економістки, але батьки сказали, що таких фахівців вже забагато, краще вибрати щось більш приземлене.
І таке Юля знайшла для себе, коли мама якось взяла її з собою на роботу і «поводила до директора шахти та головного інженера». Дівчинка була в захваті і все питала поважних шахтарів, де вони навчалися, щоб стати такими великими людьми. Ті відповіли, що закінчили гірничий факультет вишу, спеціалізація — маркшейдер.
«Я думаю, Боже, це таке класне слово — маркшейдер! І так я саме й обрала свою першу спеціальність, бо якщо директор шахти був маркшейдером, то й мені потрібно».
Наскільки це небезпечна і фізично важка професія дівчина дізналася вже на першому курсі Донецького національного технічного університету під час першої виробничої практики на шахті імені Калініна.
Юлія під час будівництва першого центру Superhumans у Львові
«Спускались на глибину в один кілометр. Було цікаво, але відчуття незвичне, закладало вуха, а одна з одногрупниць навіть свідомість втратила. А ще приходило розуміння, яким важким є шахтарська праця — люди знаходяться в жахливих умовах, в бруді при температурі плюс 40. І яка велика відповідальність маркшейдера, який повинен надати для видобування вугілля правильний напрямок після зйомок та розрахунків».
Диплом Юля писала на шахті Красноармійська-Західна, яка потім мала назву Шахтоуправління «Покровське». Працювала над ним два з половиною роки. А коли пішла підписувати роботу у керівника, який надавав дозвіл на отримання інформації про шахту, набралась сміливості й запитала, чи не потрібні йому маркшейдери. Той подивися на дівчину уважно-здивовано: «Та ні, у нас штат наче укомплектований». Але записав її номер телефону на задній сторінці блокнота.
Юлія занесла сміливу спробу собі в актив і наступні вісім місяців працювала в науково-дослідному інституті, куди її взяли серед найкращих студентів. Вважаючи себе «офісним клерком», вона рахувала вплив шахти на земну поверхню і знаходила рішення, як запобігти шкоді навколишньому середовищу. Аж ось у вересні 2013 року пролунав телефонний дзвінок від керівника, який колись занотував її номер. Той поцікавився, чи не передумала дівчина бути маркшейдером і запросив на співбесіду в «Донецьксталь». Працюючи там в дирекції по капбудівництву, Юля деякий час виконувала роль «принеси-дай-іди не заважай» — робила заміри, готувала вихідні дані для підрядників, збирала звіти і потрошку «зростала над собою». Але в кінці листопада в Києві почалася Революція Гідності, а в Донецьку — інспіровані Росією антиукраїнські події, що призвели в квітні до проголошення так званої «ДНР».
Люди були розгублені та дезорієнтовані, ніхто не знав, що робити. Компанія «Донецьксталь» призупинила роботу, відправивши робітників в тримісячну неоплачувану відпустку. Маючи чіткі проукраїнські погляди, Юлія Селезньова зібрала свою рожеву валізу, сіла в останній потяг «Угольок» і поїхала до Києва.
«Мені на той момент було 23 роки. В Донецьку було все моє життя: батьки, друзі, власна квартира, машина, гараж. В потяг я сіла дівчинкою, а в Києві вийшла дорослою, самостійною жінкою, якій потрібно щось далі вирішувати, робити, бо нічого не залишилось. Тільки одна маленька рожева валізка, з якою ти маєш якось далі жити».
Колись Донецьк був містом троянд
Три місяці відпустки Юля намагалась знайти себе, зрозуміти, як жити далі, чим займатись, аж ось в серпні зателефонувало керівництво: «Все, досить в Києві відпочивати. Збирай речі і приїзди у Покровськ. Будемо й надалі шахти будувати!».
В українському Покровську Юля жила і працювала в шахтоуправлінні три з половиною роки.
«Це була важка робота. Прокидалась о 5.30 ранку, о 7-й вже була на шахті і працювати по 12 годин до самого вечора. Могли викликати і о 21-й, у мене практично не було вихідних, але коли вони були, я намагалась кудись поїхати».
Щомісяця Юлія навідувала у Донецьку батьків. Вперше після від’їзду вона потрапила в рідне місто в листопаді 2014-го і з сумом помітила, як воно змінилося, якими похмурими виглядали люди.
«Донецьк завжди був життєрадісним містом мільйона троянд та ідеальної чистоти. А зараз його вже почав захаращувати бруд, на вулицях з’явилось багато дивних людей, понаїжджало безліч росіян і місто почало псуватись. Я, слава Богу, під це не потрапила, але були й репресії, забирали машини, закривали проукраїнські бізнеси. Львівська майстерня шоколаду на бульварі Пушкіна до останнього обслуговувала відвідувачів за українські гривні. Там не зробили виключення для одного з ватажків «ДНР», який прийшов випити кави, після цього закрили й майстерню, останню українську родзинку у Донецьку».
Місто накривала темна смуга, проте маленький шахтарський Покровськ почав розквітати — сюди поприїздило багато донецьких переселенців, відкривали безліч маленьких бізнесів з якісними послугами. Але Юлі тут вже було затісно, і вона раз на місяць їздила на вихідні у Київ, ходила до театрів та в кіно, це було для неї продухвиною. І з кожним днем розуміла, що присвячуючи своє життя повністю роботі на шахті, вона відмовилась від внутрішнього розвитку і від руху вперед. Тож, треба було щось міняти.
Юлія під час будівництва на шахті в Покровську
«Останній раз я була в Донецьку на похованні тата у 2018 році… а коли не стало мами у 2023-му, ніхто не зміг мене туди відвезти, бо це квиток в один кінець. Це мій найбільший біль, з яким я живу дотепер і назавжди».
Пошук професії за новизною та красивою назвою
Юлія почала шукати роботу в Києві. Надсилала резюме навіть на ті спеціальності, які були для неї terra incognita. Одна з них називалась сюрвєєр і пропонувала її австрійська компанія. «Після маркшейдера ще одне дивне слово, мені такі подобаються. — Сміється Юлія і охоче шуткує над собою. — Я не шукаю легких шляхів, шукаю професію по її назві».
Відповідальну посаду в компанії, яка працювала на ниві ризик інжинірингу, дівчина отримала після трьох етапів співбесіди. Її завданням було відвідувати величезні об’єкти, які претендують на страхування, щоб оцінити ризики, які виникають на різних етапах будівництва інженерних споруд.
Той самий міст в Києві, що з останньої азовстальської сталі
«Два роки я працювала в цій компанії. Їздила по всій Україні, бачила елеватори, фабрики, збагачувальні комбінати, робила ризик-інжиніринг всіх об’єктів, які здавалися на страхування, щоб отримати закордонні кредити на свій розвиток. Проводила аудит і в Маріуполі на “Азовсталі”. Мені максимально болить доля міста і підприємства, бо я практично знала кожний будиночок, який був на території комбінату».
Потім Юлія перейшла в компанію, яка займалася незалежною енергетикою, і протягом року відповідала за технічний нагляд будівництва сонячних електростанцій. Ну, а після в її житті настав період будівництва мостів.
«Коли я потрапила в компанію “Мостобуд”, про мости майже нічого не знала. Тож, вивчала цю тему з самого початку і наполегливо працювала. Якщо ви були в Києві, то бачили міст у вигляди хвилі, який нещодавно відкрився на Оболоні. На його будівництві я була заступницею директора з розвитку компанії. До повномасштабного вторгнення ми повністю вивели підводну частину і замовили метал на “Азовсталі”. І це до речі, останній метал, який встигли вивезти з комбінату, тож міст дуже символічними, ще й називається Хвиля Азову. На жаль, про цю назву відомо не всім, а на щастя, міст змогли добудувати, попри війну, і не коштом міського бюджету. Більшу частину грошей виділили приватні інвестори із Франції, закінчити будівництво допомогли привітні бізнеси і компанії України».
В той час Юлії в Києві вже не було. Коли столиці загрожувало захоплення, дівчина, взявши врятованого напередодні з Туреччини стафа Фрею (там заборонили собак бійцівських порід), поїхала до знайомих в будиночок в селі Пісківка неподалік від Бородянки. Вона неминуче потрапили б в біду, якби за 10 днів друзі зі Львова не запитали, як її справи. Юля відправила їм локацію свого місцеперебування і почула: «Швиденько виїзди, бо з трьох сторін від вас вже повна окупація».
Чим будемо допомагати Україні?
Юля, не вагаючись, сіла в автомобіль і попрямувала до Львова. Там зустрілася із своїми колишніми керівниками з компанії «ЮНІТ СІТІ», що колись будувала сонячні електростанції.
«Сіли ми за круглий стіл і почали думати, чим будемо допомагати Україні. А на той момент Андрій Ставніцер (майбутній засновник Супер Х’юманз Центру) вже організував у Польщі логістичний склад. Туди стікалася гуманітарна допомога зі всієї Європи, яку потім відвантажували в Україну. Мені запропонували поволонтерити і поїхати до Польщі на склад, щоб допомогти організувати роботу. Отримували фурами продукти, одяг, медикаменти, сортували і відправляли в Україну. Я займалась адресними відправленнями “Новою поштою”, в тому числі для військових підрозділів. До речі, цей склад й досі працює по шаблону, який я допомогла налагодити».
Виписка у центрі Superhumans у Львів і прийняття до родини суперлюдей
В березні 2022 року на складі Юлія познайомилися з Ольгою Руднєвою, що стане директоркою і співзасновницею Superhumans. І якось вона запитала дівчину: «Будеш будувати з нами Superhumans?», та відповіла: «Буду! А що то таке?!» І як перед початком попередніх проєктів почала з’ясовувати в Гуглі базову інформацію про нову справу: що таке протезування і як будувати такі заклади.
Перша із майбутніх п’яти клінік протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки постраждалих від війни була побудована під Львовом на базі шпиталю, а офіційно відкрита 14 квітня 2023 року. «Superhumans – це наш спосіб віддячити військовим. Це найважливіший проєкт, який я роблю у своєму житті», — сказав про свій проєкт тоді Андрій Ставніцер.
Зараз вже будується центр у Дніпрі, паралельно розпочинається будівництво в Одесі і планується в Києві. На моє зауваження, що Дніпро, мабуть, занадто близько до лінії фронту, щоб будувати такі об’єкти, Юлія пояснила:
«Так, але до нашого львівського центру приїжджає дуже багато пацієнтів із Дніпра, Харкова та найближчих до них територій. І коли люди повертаються назад, вони повинні мати можливість професійного обслуговування протезів на місці. Тож, ми йдемо за потребою, а в Дніпрі вона найбільш нагальна. Треба дивитися на крок вперед. Свої центри ми створюємо в державних лікарнях не за державні гроші. Беремо приміщення в оренду на 15 років, робимо повну реконструкцію. Всі послуги для людей, які постраждали внаслідок війни, безплатні».
Юлія Селезньова, Олександр «Терен» Будко та Уляна Пчолкіна
За офіційною статистикою, у 2024 році в Україні налічувалось 40 тисяч людей, які втратили кінцівки. Зрозуміло, що на сьогодні ця цифра значно збільшилася. За півтора року роботи львівський Superhumans зробив вже 1200 протезів, 900 людей замість втрачених отримали нові можливості.
Родина суперлюдей в атмосфері дитячого табору
«Чи спілкуєтесь Ви з людьми, які проходили чи проходять протезування? Наскільки це важко?», — мої питання для Юлії звучать дивно.
«Я навіть живу в центрі і це зовсім не важко. Дехто думає, що центр реабілітації і протезування — місце, де панує розпач. Це не так, наші люди не хворі, вони втратили кінцівки, а з ними — і можливості рухати руками, ходити. Ми ці можливості їм повертаємо і навіть здійснюємо мрії. У нас ви ніколи не побачите істерики чи сліз, панує атмосфера дитячого табору. Ти заходиш на реабілітацію і тобі все посміхаються, тебе всі обіймають».
Юлія з гордістю розповідає, що співробітники Superhumans роблять все, щоб пацієнт із центра вийшов з показниками кращими, ніж були до травми. На недовірливе «як?» пояснює: «Якщо він ніколи не бігав марафон, а хоче пробігти, в центрі йому поставлять спортивний протез, а реабілітолог допоможе досягти мети — пробігти марафон».
Юлія і Денис, що має три ампутації і неабияку жагу до життя
В це важко повірити, але у 2024 році супери (саме так називають в центрі людей з протезуваннями) взяли участь в більше ніж 200 спортивних турнірах і вибороли 250 нагород. Цієї зими хлопці і дівчата з ампутаціями за чотири дні опанували гірськолижний спорт на протезах. А бачили б ви, як вони разом займаються кулінарією — роблять пампухи і пригощають ними один одного та персонал центру!
«Я знаю практично кожного на ім’я, щовечора прихожу змагатись в настільні ігри, відвідую з ними кінотеатри. Щочетверга ми виписуємо пацієнтів і завжди вітаємо їх в родині суперлюдей. І вони дійсно всі є нашою родиною. Якщо їм стало погано чи добре, вони завжди з нами. Запрошують нас на весілля, а потім — в пологові будинки зустрічати своїх новонароджених дітей. Вони живуть з нами своє життя і роблять з нами свої перші кроки».
Юлія Селезньова розповідає мені про увагу до центру закордонних медіа — «Ми навіть були на обкладинці «Нью-йорк Таймс», про класну піар-стратегію, націлену на закордонні майданчики, щоб нагадати, що в Україні продовжується війна: «Наш Дьонічка з потрійною ампутацією ходить на протезах, у нього класна електронна рука, він виступає і своїм прикладом мотивує інших людей, бо наново знайшов віру в життя».
А я слухаю цю дивовижну дівчину, яка повністю розчинилась в житті суперлюдей, а до цього — в низці неймовірних проєктів, і думаю, чи знаходить вона час на власне життя.
«Чи є у Вас особисті мрії?», — питаю я Юлію. Вона швидко відповідає:
«Ви знаєте, немає. З початку повномасштабного вторгнення я своє життя поставила на паузу. Працюю тільки заради України і заради тих суперлюдей. У мене немає робочого графіка, немає вихідних. Але це не тому, що мене хтось змушує, просто я знаю, що можу зробити більше. Практично ніхто з пацієнтів навіть не здогадується, що моя зона відповідальності — будівництво. Свою роботу виконую, коли її ніхто не бачить, проте знаю все, що відбувається в центрі. А головне, скільки б я не робила, мені здається, що цього недостатньо».
