Скромна заробітна плата за роботу в екстремальних умовах. На це готові піти лише ті, хто по-справжньому вірить у свою справу, а допомогу беззахисним ставить у пріоритет. У цьому матеріалі «Новини Донбасу» розкажуть про непросту працю соціальних робітників на прифронтових територіях. Деякі міста та села розташовані до лінії фронту настільки близько, що обстріли та руйнування відбуваються там регулярно. Але відповідальність за життя людей спонукає соцробітників залишатися і допомагати навіть із ризиком для власного життя.
«Виїхати не дозволяє совість»
Село Катеринівка Іллінівської громади (громади) Донецької області розташоване за кілька кілометрів від лінії фронту. Більше половини населеного пункту знищено і частина людей змушена жити у підвалах. У селі давно немає світла, води та газу. З понад 600 мешканців тут сьогодні проживає лише 40 осіб, переважно пенсіонери. Незважаючи на найважчі умови, у Катеринівці продовжують перебувати медсестра та соціальна робітниця. Тетяна Желтоброва прийшла в соціальну сферу 35 років тому і відтоді не бачить свого життя без допомоги людям похилого віку, яких вона знає багато років і фактично вважає рідними.
Умови проживання у Катеринівці сьогодні не лише важкі, а й дуже небезпечні. За словами Тетяни Валентинівни, за півгодини до розмови з нашими журналістами неподалік її будинку сталося близько десятка потужних «прильотів». А два тижні тому обстрілом зруйнувало п’ять-шість будинків, у тому числі дім її дочки. Також раніше було сильно пошкоджено будинки ще двох родичів соцробітниці. Сама Тетяна Валентинівна проживає у зруйнованому наполовину будинку, в коридор регулярно заливається дощова вода. При цьому жінка не збирається виїжджати, оскільки не може покинути самотніх людей похилого віку.
«Мені совість не дозволяє виїхати. От якби всіх людей вивезли, тоді б уже я з ними виїхала. А доти я буду разом з ними», — пояснила жінка «Новинам Донбасу». Підопічні Тетяни Валентинівни – самотні люди похилого віку. Хтось із них пересувається на милицях, одна жінка зовсім незряча, і разом із сином у якого інвалідність живе в землянці. При цьому страх залишити рідну домівку і поїхати в невідомість без засобів для існування у людей навіть більший, ніж через обстріли, а тому мешканці вважають за краще залишатися. Такий вибір іноді призводить до тяжких наслідків. Не раз соцробітниці доводилося виїжджати та особисто розбирати завали, витягаючи звідти людей.
Катеринівка. Скрин з відео Hromadske.ua
«Почула «приліт». А потім мені дзвонять, і кажуть, що мої постраждали. Я туди. Разом із сусідами допомагали з хати витягувати людей. Вони вижили. Постраждала бабуся та її онука з інвалідністю. Наступного разу снаряд повністю розніс інший будинок. На щастя, бабусі на той момент удома не було», — розповіла Тетяна Желтоброва.
Робочий день Тетяни Валентинівни починається з розвезення пенсіонерам гуманітарної допомоги, продуктів, води. Також вона допомагає приготувати їжу, прибратися, наносити дрова, розтопити піч. По роботі часто доводиться бути в дорозі, а це небезпечно через обстріли. Їх жінка перечікує, після чого знову сідає на електровелосипед, який їй передало керівництво територіального центру соцобслуговування Іллінівської громади.
«За короткий час між обстрілами потрібно багато чого встигнути. Усі в селі знають, що я тут, як метеор, літаю. Вже й начальство мене лає, вимагає, щоб я якомога менше їздила, бо неодноразово потрапляла під обстріли. Щоразу коли відбуваються «прильоти», помічаю де це сталося, і якщо не додзвонюся до людей, які там проживають, їду на місце, щоб дізнатися чи не постраждав хтось, незважаючи на те, чи комендантська година чи ні», — ділиться Тетяна Желтоброва.
Бажання допомагати беззахисним
Допомагати людям у складних умовах доводиться й іншій соцробітниці Іллінівської громади — Зої Панченко, мешканці села Олександро-Калинове. І хоча світло та газ у населеному пункті є, оскільки воно розташоване за п’ять кілометрів від Катеринівки та комунальні служби виїжджають на ремонти, до села періодично «прилітає». Причому прилітають КАБи. Один такий «приліт» стався за селом, при цьому 20-кілограмовий уламок пролетів майже кілометр, вдарився об асфальт і, відскочивши, тяжко травмував місцеву мешканку. Зоя Василівна згадує, як ще один КАБ-1500 вибухнув буквально за триста метрів від місця, де вона знаходилася.
Зоя Панченко. Фото з особистого архіву
«Я якраз виходила від дідуся, за яким доглядала. Почула гул, ніби летить літак. Підвела голову. Далі почула вибух, після чого відчула, як вибухова хвиля збила з ніг. Я вдарилася об ворота, на мене полетіли уламки, після чого я швидко сховалася за деревом», — розповіла «Новини Донбасу» Зоя Панченко.
Багато будинків в Олександро-Калиновому внаслідок обстрілів неодноразово отримували пошкодження. До будинку Зої Василівни «прилітало» тричі. В результаті було вирвано віконні рами, пошкоджено дах. Якось за метр від будинку прилетів 15-кілограмовий фрагмент ракети, його потім забрали військові, які приїхали на місце.
Керівництво Іллінівської громади, а також гуманітарні організації активно допомагають мешканцям будматеріалами. Але проблема в тому, що ремонтувати пошкоджене житло в селі, по суті нема кому, бо там залишилися одні літні люди. Зої Панченко самостійно доводиться робити ремонти пенсіонерам, яких вона доглядає.
«От одному дідусеві вночі вибухом вибило три вікна, пошкодило дах. Привезли ОСБ-плити, після чого я зробила рулеткою необхідні виміри, обрізала плити і встановила їх на місце вікон. Далі зміцнила монтажною піною, натягла плівку. Також довелося підніматися на дах і забивати листи шиферу, які сповзли від вибухової хвилі», — зазначає соцробітниця.
У нелегкій роботі Зої Панченко допомагає чоловік Володимир Миколайович, при тому, що у нього самого інвалідність третьої групи через остеопороз кістки. Чоловік допомагає розвозити продукти, воду, допомагає з ремонтами, при цьому ніякої заробітної плати за це не отримує. Як пояснює Володимир Панченко, у важких умовах людям треба допомагати безкоштовно.
За посадовою інструкцією соціальні робітники надають допомогу у веденні домашнього господарства, самообслуговуванні, оформленні документів, здійсненні комунальних платежів та інших послуг, обробці присадибних ділянок та ін. Також соцробітник має фіксований час роботи. Проте важкі умови життя на прифронтових територіях вносять у роботу свої корективи. Робочий день у соцробітниці з Олександро-Калинового не нормований. Вихідних, по суті, немає, іноді доводиться виїжджати ночами. Свої складності додає відсутність водопостачання. Справа в тому, що питна вода у селі — привізна, її витрачають ощадливо. Тому технічну воду для людей похилого віку Зоя Панченко з чоловіком набирають у колодязях і розвозять. Для прання білизни жінка частіше використовує дощову воду, яка, скочуючи з даху, збирається у спеціально встановлених бочках. Щодо продуктів, то частину мешканці села купують за власні гроші, частину отримують як гуманітарну допомогу. Але часто соцробітниця готує пенсіонерам їжу зі своїх запасів, оскільки хоче, щоб люди частіше їли щось гаряче.
Зоя Василівна каже, що в неї в думках не було виїхати та залишити пенсіонерів. Пояснює це тим, що дуже любить свою роботу, якій вона присвятила 30 років життя. Їй навіть пропонували керівну посаду зі значно більшим заробітком, проте побачивши, як засмутилися пенсіонери, яким вона допомагає, Панченко вирішила відмовитися від пропозиції, і не шкодує про це.
Недооцінена праця
Сьогодні соцробітник у сільській місцевості отримує 6 – 6,8 тис. грн. За такі гроші далеко не кожна людина готова наглядати за літгіми: займатися їх гігієною, годувати, прибирати, а тим більше ризикувати заради них здоров’ям і життям. І все-таки подібних людей чимало. Наприклад, у Малинівській громаді Харківської області за півроку, що вона перебувала у прифронтовій зоні, не звільнився жоден соціальний робітник. Одна з них Олена Проценко згадує, як спочатку було важко через дефіцит продовольства, обстріли та невизначеність.
Один із розбитих приватних будинків Малинівської громади. Фото: Малинівська селищна рада
«Було страшно. Однак у тих умовах переживали, і це не лицемірство, насамперед за людей похилого віку, ніж за себе», — розповіла «Новинам Донбасу» Олена Вікторівна. Вона згадала випадок, коли, перебуваючи біля будинку однієї з бабусь, потрапила під обстріл. Жінка одразу кинулась у будинок до пенсіонерки, щоб переконатися, що з нею все гаразд. Бабуся була в кутку кімнати.
«Вона сказала мені: «Дитинко, рідна, ховайся за мене, а я вже прожила свій вік». Сльози від таких слів навертаються. Хотіла заспокоїти бабусю, а виходить, бабуся заспокоювала мене», — розповіла Проценко.
На сьогоднішній день соцробітниця надає допомогу 18 літнім людям, хоча цей показник має бути набагато меншим. Але, за словами Олени Вікторівни, людей у громаді не вистачає, а з початком повномасштабної війни роботи побільшало, бо багато молоді виїхали, а їхні літні батьки від переїзду з різних причин відмовилися, при цьому тепер не можуть подбати про себе самостійно.
«І дуже шкода таких людей. Багато хто з них не просить, не кричить, не вимагає, а просто мовчки чекає на допомогу. І радіють немов діти, якщо ти їх помиєш, нагодуєш, просто поговориш із ними до душі», — розповіла Олена Проценко.
Церква в Малинівській громаді. Фото: Малиновська селищна рада
Слід зазначити, що у нинішніх непростих умовах робота соціальних робітників набула великої значущості, але державою вона підтримується досить слабко. Директорка територіального центру соціального обслуговування Малинівської громади Вікторія Одроуш вважає, що зарплати соцробітників малі виходячи з нормативів, встановлених державою. Вона впевнена, що до людей, багато з яких викладаються на повну, не можна ставитися зневажливо.
«Їм необхідно допомагати виживати у складних умовах. Вони також люди, і мають не лише віддавати, а й отримувати. Я вважаю, що реформування соціальної сфери має відбуватися знизу, тобто люди мають схвалювати ті ініціативи, які йдуть від нашого уряду. А тому реформування соціальної сфери та зміни мають бути підтверджені на місцях, що вони справді працюють як слід», — розповіла вона «Новинам Донбасу».
Створити по-справжньому дієві умови підтримки людей можуть лише ті, хто здатний перейнятися труднощами інших. І історії життя соціальних робітників із прифронтових зон — один із таких локальних прикладів. У найважчих умовах соцробітники знаходили сили допомагати беззахисним, оскільки вірили у правильність своєї справи. Подібні настрої переважають сьогодні в багатьох громадян. Інакше не було б у країні стільки волонтерів, медробітників, рятувальників та всіх тих, хто з ризиком для життя вивозив людей з-під обстрілів, лікував, привозив продуктами, захищав. Саме турбота про інтереси суспільства дає людині величезну мотивацію та віру у завтрашній день.
