24 лютого 2025 року виповнюється три роки від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ця дата назавжди змінила не лише долю двох країн, але й увесь світовий порядок, що формувався десятиліттями після Другої світової війни. Проте перші ракети, що влучили в українські міста морозним ранком 2022 року, були не раптовим спалахом агресії, а кульмінацією тривалого процесу трансформації російської державної політики та ідеології.
За ці роки ми побачили, як стрімко змінювалася риторика Кремля. Спочатку це був «захист російськомовних громадян», потім – «денацифікація», а згодом — відверті заяви про територіальні претензії. Ця еволюція наративів відображає не просто реакцію на військові невдачі, а поступове розкриття справжніх намірів Кремля. Подібно до того, як землетрус є наслідком багаторічного накопичення тектонічної напруги, російська агресія визрівала протягом десятиліть.
Аналіз трансформації офіційної позиції Москви важливий не лише для розуміння витоків конфлікту, але й для прогнозування її подальших дій. Щоб зрозуміти справжні цілі Росії, важливо простежити, як еволюціонували заяви її керівництва. Це не просто зміна слів чи гасел. Зміна офіційних позицій відображає поступовий перехід від завуальованої дипломатії до відкритого висловлення давно сформованих геополітичних планів.
Передумови війни: від Бухареста до лютого 2022 року
Бухарестський саміт НАТО у квітні 2008 року став переломним моментом у відносинах України, Альянсу та Росії. Україна отримала обіцянку майбутнього членства, проте без конкретного плану дій, адже Захід, під тиском Москви та через внутрішні розбіжності, залишив це питання відкритим. Саме на цьому саміті Володимир Путін чітко заявив, що вступ України до НАТО є неприйнятним для Кремля, назвавши країну «складним державним утворенням» і ненавмисно підкресливши територіальні претензії, зокрема щодо Криму. Це стало одним з перших публічних сигналів майбутньої агресії.
Незважаючи на тимчасове стримування інтеграційних процесів, рух України до євроатлантичної орієнтації невпинно набував обертів. Внутрішні дискусії в кремлівських колах свідчили про те, що якщо дипломатія не зможе спинити цей процес, доведеться вдатися до радикальніших заходів. Серпневе вторгнення в Грузію стало першою перевіркою готовності Москви застосувати силу, що слугувало сигналом як для Тбілісі, так і для Києва. Після грузинської кампанії в російському політичному дискурсі закріпилася теза про «право захищати співвітчизників за кордоном» — аргумент, який згодом використовували для виправдання агресії проти України.
Бухарестський саміт став точкою неповернення. Нездатність Заходу надати рішучу відповідь на російський тиск створила передумови для агресивнішої політики Кремля. Перша перевірка цього підходу відбулася у війні в Грузії, а подальші події лише підтвердили, що силовий сценарій дає бажані результати. Усвідомивши, що дипломатичні зусилля не можуть спинити євроатлантичну інтеграцію України, Москва зробила ставку на пряме втручання. У 2014 році це призвело до анексії Криму та початку війни на Донбасі, а у 2022 році — до повномасштабного вторгнення, що стало кульмінацією багаторічної політики заперечення української державності.
Путін у Бухаресті на саміті у 2008 році. Фото: TASS
Дипломатія заперечень: останні місяці перед війною
Наступні роки стали періодом поступової ескалації. Від економічного тиску через газові війни Росія перейшла до політичного втручання, а потім — до прямої військової агресії. Як показав час, це була не спонтанна реакція на події, а ретельно спланована стратегія. Особливо показовою стала програмна стаття Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», опублікована влітку 2021 року. В ній вперше на найвищому рівні було відкрито заперечено право України на державність, що фактично стало ідеологічним обґрунтуванням майбутньої повномасштабної агресії. Цей документ став своєрідним маніфестом, який остаточно закріпив перехід від риторики «братніх народів» до відвертого імперського реваншизму. Це вже була не просто заява про сфери впливу — це була декларація наміру повністю переписати пострадянську реальність, перекреслити суверенітет цілої незалежної держави.
У грудні 2021 року ситуація набувала загрозливих обрисів. Супутникові знімки вже фіксували масштабне нарощування російських військ біля українських кордонів, а іноземні розвідки повідомляли про підготовку до можливого вторгнення. Міністр закордонних справ Сергій Лавров невтомно наголошував на «рутинності» військових навчань і звинувачував Захід у створенні штучної істерії, заявляючи: «Росія має право переміщувати війська по своїй території. Ми нікому не загрожуємо».
За тиждень до вторгнення постійний представник Росії при ООН Василь Небензя навіть іронічно запитував: «Чи можемо ми назвати конкретну дату цього вторгнення?». Такі заяви виглядали як спроба мінімізувати наближення катастрофи та створити ілюзію контрольованості ситуації. Не менш переконливою була заява Путіна на зустрічі з Еммануелем Макроном 7 лютого 2022 року, коли він запевняв, що Росія прагне знайти дипломатичне вирішення кризи. Протягом усього цього періоду головний представник Кремля Дмитро Пєсков повторював: «Росія нікого не збирається атакувати», хоча вже 21 лютого Путін оголосив про «незалежність ДНР і ЛНР» , позиціонуючи Україну як невід’ємну частину російської історії.
Цей період дипломатичних заперечень створював враження, ніби загроза була гіпотетичною, хоча реальні сигнали наближення кризи зростали з кожним днем. Замість відкритої дискусії Кремль обирав шлях відмови від реальності, що врешті призвело до подальших агресивних кроків.
Відкрита агресія Росії проти України
24 лютого 2022 року світ прокинувся у новій реальності. У передсвітанковому зверненні Володимир Путін накреслив ідеологічний фундамент так званої «спеціальної воєнної операції» проти України.
Офіційна риторика Кремля базувалася на трьох ключових наративах. «Захист Донбасу від геноциду» — вісім років ця мантра звучала в російських медіа, але сам характер наступу (одночасно на Київ, Харків, Херсон і Запоріжжя) красномовно свідчив про її другорядність у реальних стратегічних планах.
«Денацифікація» стала кульмінацією багаторічної пропаганди, що методично демонізувала українців. Російські медіа послідовно формували образ України як «держави під контролем нацистської хунти». Особливий акцент робився на полку «Азов»— зручному символі для пропагандистської машини. Лавров у перші тижні війни постійно говорив про «звільнення України від нацистської ідеології», штучно ототожнюючи український патріотизм із нацизмом.
«Демілітаризація» — відносно свіжий термін у кремлівському лексиконі, який відображав справжню мету: позбавити Україну здатності захищатися. Пєсков пояснював цю концепцію як «нейтралізацію військового потенціалу», нарощеного, мовляв, за підтримки Заходу. Кремль розгорнув масштабну психологічну операцію проти українських військових. Путін наполягав, що бойові дії ведуться не проти регулярної армії, а проти націоналістичних формувань, які використовують солдати ЗСУ як «живий щит». У своєму зверненні він цинічно закликав військовослужбовців ЗСУ : «Беріть владу в свої руки! Нам буде легше домовитися з вами, ніж з бандою наркоманів і неонацистів, яка засіла в Києві».
Офіційні цілі коливались від мінімальних — «визволення» Донецької та Луганської областей — до максимальних: фактичної зміни політичного режиму в Україні. При цьому Кремль категорично заперечував наміри окупації, прикриваючи агресію риторикою про «вимушені кроки». Реальні плани швидко стали очевидними. Москва розраховувала на бліцкриг — швидкий крах української державності за кілька днів, подібно до окупації Чехословаччини 1968 року чи кримського сценарію 2014-го: мінімальний спротив, незначні втрати і підтримка частини місцевого населення. Але історія розпорядилася інакше.
Український спротив виявився значно потужнішим, ніж очікував Кремль. Героїчна оборона Києва, Харкова та інших міст зруйнувала російський сценарій бліцкригу. Повна неготовність російської армії до затяжної кампанії та потужна міжнародна підтримка України змусили російське керівництво коригувати свою риторику. Вже через кілька тижнів після початку повномасштабного вторгнення терміни «демілітаризація» та «денацифікація» почали зникати з офіційних заяв.
Ілюстрація ШІ
На зміну початковій наративній конструкції прийшли більш обмежені та прагматичні формулювання. У заявах Сергія Шойгу від 1 березня з’явилася нова теза про «захист Російської Федерації від військової загрози, створюваної країнами Заходу». Це свідчило про зміщення акцентів з «звільнення братнього народу» на протистояння із Заходом. Зіткнувшись з реальністю затяжної війни, російське керівництво було змушене відмовитися від початкових амбітних заяв і перейти до більш обережних формулювань, що стало прелюдією до значних змін у риториці навесні 2022 року.
Весна 2022: корекція цілей після невдач та Стамбульські переговори
До кінця березня 2022 року, коли початковий план блискавичного наступу так і не приніс очікуваних результатів, Кремль змушений був переглянути свої стратегії. Начальник Головного оперативного управління Генштабу Сергій Рудський публічно визнав невдачу першого етапу операції і заявив, що основною метою стало надання підтримки «народам» «ДНР» і «ЛНР» .
Цей крок супроводжувався розподілом операції на окремі етапи, що мало як стратегічне, так і риторичне значення. Зміна формулювань дозволила Кремлю не лише адаптуватися до нових реалій, а й перекваліфікувати свої публічні заяви, щоб пом’якшити гостроту критики.
Переговори у Стамбулі 29 березня стали переломним моментом. Володимир Мединський, очоливши делегацію, вперше запропонував розглянути варіанти деескалації на напрямках Київ та Чернігів, а заступник міністра оборони Олександр Фомін підтвердив рішення щодо скорочення військової активності на цих фронтах.
Військова присутність під Києвом, Харковом та Черніговом була переосмислена як тактичний хід для сковування сил противника та перешкоджання посиленню угруповання на Донбасі. Така інтерпретація подій мала приховати реальний провал плану блискавичного захоплення столиці України.
Ці кроки дозволили Кремлю подати невдачі як частину попередньо спланованої стратегії, де кожен етап операції був обґрунтованим та очікуваним. Таким чином, риторичні корективи стали спробою зберегти внутрішню стабільність і легітимність перед зростаючими викликами на полі бою.
Однак цей маневр викликав гостре невдоволення серед російських «яструбів». Гучніше за всіх про це заявив Рамзан Кадиров, який у своєму телеграм-каналі висловив рішучий протест: «Треба зайти в Київ і забрати Київ». Ця публічна незгода з офіційною позицією Кремля демонструвала внутрішні розбіжності російської еліти щодо стратегії ведення війни, як Кадиров, відстоювали продовження агресивної політики.
Літо-осінь 2022: від «захисту Донбасу» до відкритої територіальної експансії
Влітку 2022 року, на фоні змін у військовій ситуації, риторика Кремля зазнала чергової трансформації. Відмовившись від первинних цілей «денацифікації» та «демілітаризації» всієї України, російське керівництво переключило увагу на дискурс «звільнення Донбасу». Проте, як показали подальші заяви, цей наратив швидко розширився і набув нових, відкритих формулювань.
У червні 2022 року міністр закордонних справ Сергій Лавров вперше відкрито заявив про територіальні амбіції Росії, підкресливши: «Це не лише ДНР та ЛНР, а й Херсонська, Запорізька області та низка інших територій». Ця заява стала першим сигналом про те, що справжні цілі Кремля виходять далеко за рамки попереднього захисту російськомовного населення Донбасу.
Паралельно з цим, влада окупованих територій активно готувала правову базу для подальшого приєднання до Росії. Наприклад, у липні 2022 року керівники окупаційних адміністрацій Запорізької та Херсонської областей оголосили про створення так званих «виборчих комісій» для проведення референдумів.
Цей крок отримав додаткове підтвердження у серпні 2022 року, коли Сергій Кирієнко, перший заступник глави Адміністрації президента РФ, особисто відвідав окуповані території та заявив: «Референдум – це не просто крок, а крок уперед».
Підготовка до так званих референдумів супроводжувалася посиленням наративу про історичну приналежність південних регіонів України до Росії, що свідчило про відхід від завуальованих заяв на користь відкритих територіальних претензій. Цей етап став яскравим свідченням зміни стратегії, коли попередні аргументи про захист російськомовного населення поступилися місцем амбіціям, спрямованим на створення нових геополітичних реалій.
Завершення 2022 року ознаменувалося остаточним переходом від наступальної риторики швидкої перемоги до оборонної риторики довгого протистояння. Кремль проголосив мобілізацію, анексував території, які не зміг повністю контролювати, і змінив наратив з «визволення братнього народу» на «екзистенційну боротьбу з колективним Заходом».
2023: стратегія виснаження та мілітаризація наративу
Якщо 2022 рік був позначений хаотичними спробами адаптації наративу до військових невдач, то 2023 став роком цілеспрямованої трансформації громадської свідомості росіян для підготовки до тривалої війни на виснаження. Відмовившись від риторики «захисту Донбасу», російське керівництво перекваліфікувало конфлікт як «екзистенційну боротьбу за виживання російської держави і цивілізації». У своєму щорічному посланні до Федеральних Зборів 21 лютого Путін заявив: «Вони хочуть завдати нам стратегічної поразки і дотягнутися до наших ядерних об’єктів… Але вони повинні розуміти, що ми не можемо дозволити їм це зробити». Ця заява, доповнена регулярними натяками на застосування ядерних засобів, свідчила про відхід від дипломатії на користь рішучої конфронтації із Заходом.
Літо принесло нові виклики: активний контрнаступ ЗСУ та внутрішні протиріччя, серед яких заколот «Вагнера». Перший випадок, коли Путін публічно використав терміни «збройний заколот» і «зрада», став яскравим сигналом про зміну тональності державного дискурсу. До осені 2023 року, стикаючись із невдачами на полі бою, Кремль остаточно відмовився від попередніх наративів, обираючи рамки глобального історичного протистояння із Заходом та прагнення побудувати новий світовий порядок.
Поряд із зміною риторики зросла увага до мобілізації економічних ресурсів. Міністр оборони Шойгу доручив активізувати виробництво на оборонних підприємствах, що стало частиною стратегії підготовки до тривалої війни на виснаження.
До кінця 2023 року термін «спеціальна військова операція» майже зникла з офіційних виступів, поступившись місцем формулюванням про «протистояння з Заходом» та «захист національних інтересів». За два роки риторика російських високопосадовців еволюціонувала від «захисту російськомовних громадян» до відвертих імперських амбіцій. Зміна наративу у 2023 році відображала фундаментальну трансформацію самосприйняття російської влади. Від вимушеної «захисної операції» з обмеженими цілями війна перетворилася на ідеологічну і цивілізаційну боротьбу з глобальними амбіціями. Це створило підґрунтя для остаточного оформлення доктрини «нового світового порядку», яка стала домінувати в російській риториці у 2024 року.
2024: від регіональної війни до амбіцій «нового світового порядку»
Початок 2024 року продемонстрував подальше поглиблення трансформації кремлівського наративу. Війна проти України почала подаватися як частина «боротьби за справедливий світовий порядок», у якому Росія протистоїть не лише Києву, а й Заходу загалом. 18 січня 2024 року Сергій Лавров прямо заявив: «Ми боремося не просто за території, а за справедливий світовий порядок, де немає місця неонацистської ідеології та гегемонії однієї держави». Це стало ще одним кроком у зміні кремлівського дискурсу: війна більше не трактувалася як локальний конфлікт, а подавалася як цивілізаційне протистояння.
Помітно посилилася категоричність риторики щодо переговорного процесу. Прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков ще рішучіше відкинув можливість повернення до мирних переговорів на основі територіальної цілісності України: «Ми не розглядаємо жодних пропозицій, які не враховують нові територіальні реалії. Це питання закрите». Зазначена риторика була підкріплена словами Путіна про можливу необхідність «створити зону безпеки, подолати яку буде досить складно», особливо щодо Харківської області. Такі висловлювання продовжили легітимізацію територіальних претензій у вигляді міркувань безпеки.
29 лютого 2024 року у своєму щорічному посланні Федеральним Зборам Путін сформулював оновлену концепцію «русского мира» як альтернативу західному порядку: «Ми прагнемо побудувати не просто справедливий світ для Росії , а нову систему міжнародних відносин, засновану на традиційних цінностях і багатополярності».
Паралельно відбувалася глибша мілітаризація економіки. Наприкінці весни на підсумковій колегії Міноборони Росії було оголошено, що частка військових витрат у ВВП зросте до 6,3% — рекордного рівня, що сигналізувало про підготовку до тривалого геополітичного протистояння, яке виходить далеко за межі конфлікту з Україною.
Ілюстрація ШІ
Висновки
Аналіз еволюції офіційного наративу Кремля впродовж 2022-2024 років демонструє чітку траєкторію: від обмеженої «спеціальної військової операції» до неприхованих імперських амбіцій глобального масштабу. Ця трансформація здебільшого була реактивною адаптацією до військових невдач та геополітичних реалій, а не втіленням заздалегідь розробленої стратегії. Офіційна версія Кремля про послідовний план контрастує з фактичними змінами у риториці. Постійне переформулювання цілей – від «захисту Донбасу» до «екзистенційної боротьби з колективним Заходом» і врешті до «побудови нового світового порядку» – свідчить про спроби компенсувати відсутність вирішальних військових успіхів. Показовою є еволюція термінології щодо цілей війни. Початкові формулювання про «демілітаризацію» та «денацифікацію» поступово розширювалися, включаючи дедалі більше територіальних претензій. Після анексії чотирьох областей риторика змістилася до захисту російських територій, а згодом трансформувалася в концепцію санітарного кордону та буферної зони. Ця поступова ескалація свідчить про ситуативний підхід, а не про втілення єдиного стратегічного бачення.
Для мешканців тимчасово окупованих територій наслідки цієї еволюції наративу вже проявляються в повсякденному житті. Початкові обіцянки про захист і відновлення нормального життя замінилися форсованою русифікацією, ліквідацією українських культурних та освітніх установ, переслідуванням незгодних. Місцеве населення опинилося в ролі заручників імперських амбіцій, де їхня ідентичність, мова та культура стали об’єктами цілеспрямованого знищення. Для решти України ця еволюція риторики має практичні наслідки для безпеки та майбутнього державності. Зміщення фокусу кремлівського наративу до глобальних амбіцій «нового світового порядку» означає, що жодні територіальні поступки не задовольнять справжніх цілей російського керівництва. Часткові компроміси лише створять плацдарм для подальшої агресії, оскільки кінцевою метою залишається не конкретна територія, а заперечення самого права України на суверенне існування.
У випадку гіпотетичних прямих домовленостей між адміністрацією Трампа та Путіна у 2025 році наслідки для України можуть бути катастрофічними. Будь-яка угода, що фіксує нинішні лінії окупації або створює нейтральні зони, лише легітимізує російські завоювання та створить нестабільний статус-кво. Історичний досвід заморожених конфліктів на пострадянському просторі демонструє, що такі мирні угоди не вирішують фундаментальних протиріч, а лише консервують їх до наступної фази ескалації. Еволюція кремлівської риторики показує, що Росія розглядає війну проти України не як ізольований конфлікт, а як перший етап глобальної геополітичної трансформації. У цьому контексті будь-які домовленості, що не враховують екзистенційну природу загрози для української державності, створять лише ілюзію миру, за якою приховуватиметься підготовка до нового, ще масштабнішого етапу експансії.
Для українського суспільства розуміння цієї еволюції кремлівського наративу має стратегічне значення для національної єдності та опірності. Усвідомлення того, що йдеться не про обмежений територіальний конфлікт, а про саме право на існування незалежної України, створює підґрунтя для консолідованого спротиву спробам розділити українське суспільство за регіональними, мовними чи культурними ознаками. Якщо початкова «обмежена операція» за три роки переросла в амбіції переформатування всього світового порядку, то чи можна серйозно розглядати будь-які запевнення Кремля про гарантії безпеки та мирне співіснування як щось більше, ніж тактичну паузу перед наступним актом агресії?
Автор: Дмитро Білик
