Святого мученика Маманта; святого Івана Постника, патріарха Царгородського

Христовий мученик Мамант був родом із Пафлагонії. Його батько був Теодот, мати ж його Руфина — обидва з великого патриціянського роду, славні, й багаті, й осяяні благочестям.

Вони, коли в середині себе довго таїти не могли своєї до Христа віри і дбалої любові, явили перед усіма своє сповідане благочестя і до нього багатьох приводили. На них учинили донос Олександру, що був тоді намісником міста Гагрського, йому ж було звелено від царя, щоб честь богів їхніх усією старатливістю розмножував і возносив, а християн, яких би виявив і тих, що не слухаються їхнього повеління, хай мучить і віддає смерті.

Олександр привів перед судисько своє Теодота, примушував його покласти жертви ідолам, але той і чути не хотів наказаного Олександром. Той, хоч і готовий був мучити неслухняного, але утриманий був великим доброродством Теодотовим, не годиться-бо йому безчестити й мучити патриціянських дітей без повеління царського.

Тому послав його до Кесарії Каппадокійської до Фауста-князя, той наскільки був у своєму безбожному безчесті м’яікіший, настільки являвся лютіший до християн. Він Теодота побачив і вкинув його в темницю. Дружина його блаженна Руфина, хоч і вагітна була, одначе слідувала за мужем своїм і з ним укупі до темниці пішла і страждала в ній заради Христа.

Теодот же, бачачи неміч тіла свого і думаючи про суворість мучителя, вдався до Господа із старатливою молитвою, бажаючи ліпше вмерти, аніж супроти благочестя зігрішити, коли не зможе винести тяжких мук. І сказав у молитві своїй таке: «Господи, Боже сил, Отче улюбленого Сина твого, тебе благословляю і прославляю, що сподобив мене заради імені твого бути вкиненим у цю темницю, але молю тебе, Господи, прийми душу мою в узах оцих, знай неміч мою, хай ніколи не похвалиться ворог мій щодо мене!» — так він молився. Бог же, що «створив серце кожного з нас, розуміє всі наші діла», почув молитву вірного раба свого, щоби дав йому блаженну кончину, вивів із темниці душу його і вселив його у світлі обителі небесні.

Дружина ж його, блаженна Руфина, терплячи нестатки і скорботу в’язничні і обійнята великою за чоловіком печаллю, передчасно народила дитину чоловічої статі. Позираючи на дитя і на мертве тіло чоловіка свого, закричала до Бога із зітханням та слізьми, кажучи: «Боже, що створив чоловіка і від боку його створив Єву, повели, хай і я тим-таки шляхом піду, яким піде чоловік мій і розріши мене від малочасного цього життя, прийми у вічні свої покрівлі, а народжене дитя ти виховай так як знаєш — ти йому будеш батько й матір, і оберігач життя його!»

Так та чесна і свята жона в печалі своїй до Бога гукала, була ним почута, і від вуз плотських розрішена — пішла на вічну свободу, віддавши дух свій у руки Господові, а дитя посеред мертвих батьків своїх залишилося живе. Тоді Господь, Який пильнує дітей, доброзволив відкрити про нього одній доброрідній та благочестивій жінці, що жила в Кесарії, ім’я її було Аммія, і звелів їй через ангела свого в нічному видінні, кажучи, щоб випросила у князя тіла святих, що померли в темниці і хай поховає їх чесно, дитя ж хай візьме собі і виховає його замість сина.

Вона, вставши, пішла швидко за повелінням Господнім і просила князя, щоб повелів їй узяти з темниці тіла померлих в’язнів . Бог же схилив на милість немилосердне серце князя і не заборонив, щоб було на бажання тієї чесної жінки. І ввійшла Аммія в темницю, знайшла тіла обох, що лежали вкупі, посередині між ними — дитя з лицем світлим та веселим. Тіла-бо святих узявши, поховала чесно в саду своєму, дитину ж прийняла і полюбила, як свою рідну, вигодувала та виховала по-християнському, була-бо бездітна і вдовою цнотливою.

Дитя, виростаючи, не говорило п’ять років, потім до Аммії, що була йому другою матір’ю, прорекло таке слово: «Мамма!» (що по-римському значить «груди» чи «мати»), і від того слова Мамантом прозваний був. Потім дала його та мати в науку письма, де невзабарі перевищив усіх своїх однолітків, що всі дивувалися гостроті розуму його.

У той час царював у Римі Авреліян злочестивий, що примушував усіх поклонятися бісам, не тільки чоловіків та жінок, але й малих дітей — про них же багато дбав, особливо про тих, що малолітні й малоумні були, що зручно можуть звабитися і підхилитися до будь-якого лихого діла. Ще бо гадав беззаконний, що звикши їсти в юних літах ідоложертвування, на старість будуть більші ідолопоклонники. Тому через усілякі лестощі приводив дітей до свого злочестя. Але хоч численні малі діти та юнаки зваблювалися і підлягали царській волі, однак ті, що з Мамантом в училище ходили, діяли супротивне, слідуючи Мамантовому вченню; той-бо в малі літа мав сиву премудрість і вік старечий життя безскверного, виказуючи одноліткам своїм марноту язичницьких богів бездушних та недійсних, навчаючи їх знати, що і сам він знав, — єдиного істинного Бога і приносити йому розумну жертву: дух сокрушенний і серце смиренне.

Тоді прийшов од царя в Кесарію на місце Фаустове князь Демокрит, дихаючи заборонами та вбивством на християн, — був-бо великий ревнильник нечестивого і безбожного зловір’я свого. До нього донос подали на святого Маманта, що не тільки сам не поклоняється богам їхнім, але й інших підлітків, що з ним учаться, розбещує і християнській вірі навчає. Було тоді Маманту п’ятнадцять літ від народження його і вже осиротів по Другій матері своїй Аммії, котра прийомному синові своєму, святому Маманту, як єдиному спадкоємцю, численні на землі залишивши маєтки, пішла до небесного багатства, уготованого тим, що люблять Бога.

Демокрит же, почувши про Маманта, послав по нього і, коли привели його перед нього, запитав спершу: чи є він християнином? Також, що він сам не тільки богам не поклоняється, але й рівних собі юнаків розбещує, учачи не слухатися царського повеління.

Він же, котрий у молодих літах являв собою досконалого мужа, безстрашно відповів, кажучи: «Я той, котрий ні в що ставить сивини ваші, бо з правдивого шляху зблудили і такою обкладені тьмою, що не можете поглянути на світло істини і, полишивши істинного і живого Бога, до бісів приступили, кланяючись бездушним та глухим ідолам. Я ж від Христа мого ніколи не відступаю, і їх можу приводити до нього — дбаю про те». Демокрит, почудувався такій дерзновенній Мамантовій відповіді, тож ярістю повелів підлеглим повести його у храм Серапіда, поганого їхнього бога, і там до жертви ідольської примусити його. Він же, ні трохи не боячись ярості князя, вільною мовою каже: «Не подобає тобі кривдити мене, що є великорідним, я є син батьків, що були в синклітському доброродстві. Демокрит запитав підлеглих про Мамантовий рід і довідався, що той родом є від стародавніх римських бояр, а виховала його славна і багата жінка Аммія і зробила його спадкоємцем численним своїм маєткам. Не захотів (князь) піддавати його мукам, малолітній-бо був, через це залізні на нього наклавши вериги, послав його до царя Авреліяна, що був тоді в місті Єгії, і звістив йому писанням усе про і Маманта.

Цар же прийняв писання від Демокрита і прочитав його. Звелів, щоб привели перед нього юнака Маманта і, побачивши його, почав усіляко до свого зловір’я приводити, одне, забороною страхаючи, а друге, лестощами зваблюючи, дари й почесті обіцяючи й кажучи: «Коли приступиш до великого Серапіда і принесеш йому жертви, о красний юначе, будеш із нами в палаті і по-царському виховаєшся, і всі тебе шанувати і хвалити будуть, і блаженний станеш воїстину. Коли ж не послухаєш мене, то зле маєш загинути». Юнак же Мамант мужньо відповів йому, кажучи: «Не буде того, о царю, щоб поклонився я бездушним ідолам, котрих ви як богів пошановуєте. Та ж ви безумні є, що кланяєтеся дереву і каменю нечуттєвому, а не Богові живому! Перестань-бо лестивими словами мене зваблювати, бо коли ти добро чиниш — мучиш, коли ж мучиш — добро чиниш. Знай-бо, що ті твої обіцяні мені добродіяння дари та почесті були б мені тяжкими муками, коли б замість Христа полюбив би я те. Муки ж тяжкі, що заради імені Христа обіцяєш накласти, будуть мені великим добродіянням, бо заради Христа мого ліпше померти мені, і це більше усіляких почестей та надбань». Так святий Мамант говорив перед царем і не соромився, що в юнацькому тілі розум мав досконалого мужа і серце безбоязне; сила Божа знає і малого хлопця з’явити нездоланним Голіатом і з вуст малолітка звершити собі хвалу, і малолітнього хлопця так умудрити, щоб більше старця розумів, — це все можна було бачити в юнакові Маманті: не перемогли його слова беззаконного царя, не звабили дари, не застрашили муки, що їх більше великих дарів прийняв старатливо, бо розгнівавсь мучитель і звелів, щоб на землі його розпростертого нещадно бити, а коли били красне його тіло, він так терпів, ніби ніякого не відчував болю. Цар же каже до нього: «Промов тільки вустами, що подаси жертви богам, тоді вільний будеш від муки». Він же відповів: «Ні серцем, ні вустами не відкинуся від Бога і Царя мого Ісуса Христа, коли мені і в тисячу разів більші за ці знову накладеш рани, вони- бо з’єднують мене з жаданим Господом моїм, і хочу, щоб не утрудилися руки тих, що б’ють мене, — скільки-бо тії б’ють, стільки винуватцями стають більших мені благ у подвигоположника Христа».

Авреліян же, бачачи його байдужим до ран, повелів свічками опалювати тіло його. І так сталося: вогонь, соромлячись тіла мученика, не торкнувся до нього, але метнувся на лиця тих, що опаляли. І більше загорівся мучитель гнівом і опалився ярістю, аніж Христовий мученик вогнем природним: наскільки той на вогонь незважав, настільки мучителеві серце спалював. Тоді повелів камінням побивати святого Маманта — йому ж бо те камінне побиття таке доброприємне було заради любові Христової, ніби хто пахучими посипав його квітами. Цар, бачачи, що нічого не досягне, засудив його на смерть — хай у море його вкинуть. Прив’язали слуги на шию його оливо велике, повели до моря, але й там не полишив Господь раба свойого: ангелам своїм заповів, щоб уберегли його. І тут з’явився ангел Господній на шляху, як блискавка лискочучи. Ті, що вели Маманта, побачивши його, назад побігли зі страху, покинувши святого. Узяв-бо ангел мученика, відкинув оливо і завів його на гору високу в пустелі поблизу Кесарії і там йому жити повелів.

Пустельне оте життя Мамант почав од посту: сорок днів і сорок ночей на горі тій постився, і був наче другий Мойсей, якому дано в руки новий закон, даний спершу отцям нашим і чого не одержав Мойсей, те прийняв Мамант, бо ж Мойсей тільки скрижалі з висоти дістав, до Маманта зійшов-бо з небес і голос, і жезл. Коли ж прийняв жезла, за голосом, що повелів йому, ударив тим жезлом у землю, як Мойсей колись у море прийняв одразу Євангеліє, котре вийшло від надр земних, і явився не тільки як другий Мойсей, а ще й як другий Павло, проповідуючи Євангеліє і збудував таку собі малу церкву, і в ній молився, святе Євангеліє читаючи. За повелінням же Божим збиралися до нього з тієї пустелі звірі, як вівці до пастиря і, як розумні, до слів уст його прихилили вуха свої і корилися йому.

Харч же його був молоко диких звірів, їх-бо доїв, творячи сири не тільки собі, але и жебракам — зібрав-бо багато сирів; носячи їх до міста Кесарійського, роздавав убогим. Пішла чутка про нього у тому місті; такий собі Олександр, не той, що раніше згадувався, але інший, поставлений на той час ігемон у Каппадокії, людина яра і лиха вельми, довідався все те про Маманта; вважаючи його за чародія, послав певних воїнів на конях у ту пустелю шукати його, а, знайшовши, привести до нього. Він сам зійшов з гори до тих, що шукали в пустелі Маманта святого, зустрів їх і запитав: кого шукають? Вони ж, гадаючи, що він пастух, що пасе овець своїх на тій горі, сказали йому: «Маманта шукаємо, що десь живе у цій пустелі: чи не знаєш його ти, де він є?». Мамант же запитує їх: «Для чого шукаєте?» Вони ж сказали: «Оговорений перед ігемоном, що волхв він є. І послав нас ігемон схопити його на муки». Мамант же мовив до них: «Я вам, о друзі, повім про нього, тільки прийдіть у хатину мою і, відпочивши трохи від праці, харчем підкріпітеся». І пішли воїни з ним у його житло, він же подав їм сири їсти. Коли ж вони їли, то прийшли, за звичаєм своїм, лані і кози дикі молочні, щоб їх видоїли. Він же надоїв молока і подав воїнам хай п’ють, сам же став на молитву. І почали приходити численні звірі, що бачачи, воїни перелякалися і, кинувши їжу, до нього прибігли. Він же звелів їм не боятися, так само звістив, що це він є Мамант, якого шукають. Вони ж бо сказали йому: «Коли хочеш іти до князя, то іди з нами, коли ж ні, то нас відпусти самих, ми ж бо не сміємо вести тебе. Однак молимо тебе: хай не пошкодять нам звірі!» Він же втішив їх, спершу їм повелів іти, кажучи: «Ідіть ви спершу, а я сам услід за вами піду». І пішли воїни, і чекали пришестя його у міських воротях, вірили-бо словам такого мужа, ані помислити не можучи щось неправедне про нього. Мамант же взяв із собою одного лева, пішов із ним до міста, і сам увійшов у місто, а лев зовні залишився. Воїни ж узяли Маманта і поставили його перед ігемоном Олександром.

Ігемон же, побачивши святого, спершу почав питати його, кажучи: «Чи ти є знаменитий отой волхв, що про нього я чув?» Святий відповідає: «Я є раб Ісуса Христа, що всім віруючим у нього і тим, що творять волю його, дає спасіння, а волхвів та чародіїв і тих, що кланяються ідолам, віддає вогню пекельному. Скажи: навіщо покликав ти мене до себе?» І рече ігемон: «Через те покликав тебе, що не відаю, яким волхвуванням та звабою диких і лютих звірів приборкав ти, що з ними пробуваєш, і посеред них живеш, і повеліваєш ними, наче розумними, — як це чував я про тебе?» Каже святий Мамант, хто служить Богу єдиному живому та істинному, той не потерпить анітрохи перебувати з ідолопоклонниками та злодіями. «Через те і я ліпше зволив із звірми в пустелі, аніж з вами жити в поселеннях грішницьких, і звірі ніяким волхвуванням як це ти гадаєш, не приборкуються і слухаються мене, та й не знаю я, що це є волхвування, і хоч нерозумні вони, але знають страх Божий і пошановують рабів Його. Ви ж набагато нерозумніші є звірів, адже не пізнаєте істинного Бога і безчестите рабів Його, немилостиво їх мучачи і вбиваючи».

Ігемон же, ярості наповнився, зразу ж повелів святого мученика, повісивши, бити і кігтями залізними тіло його шарпати. Він же, хоч вельми ранився був, однак так мужньо терпів, що ніби й ніякого не відчував болю, не кричав, не стогнав, а тільки до небес зворушено возводячи очі, звідтіля сподівався помочі, її і не був позбавлений, бо раптово пролунав із небес голос: «Кріпися і мужній, Маманте!» Той голос багато із тих, що стояли там, вірних чули і в благочесті утвердилися. Мамант же святий тим голосом вельми укріпився, не зважаючи ані трохи на муки. Після довгого шарпання, полишили святого і кинули у темницю, поки приготовано буде вогняну піч, у якій намислив його ігемон спалити. Були й інші в’язні у темниці тій, сиділи-бо по сорок чоловік. Коли ж знемігся від голоду та спраги, помолився святий, і тут залетів віконцем у темницю голуб, несучи у дзьобику харч наче бісер світлий і більше меду солодкий — поклав це перед святим Мамантом і геть полетів. Харч же той на всіх в’язнів примножився, як колись малі хліби численному народу в пустелі і укріпили тих, що поїли. І знову опівночі, коли помолився святий, одчинилися двері в’язничні і всі в’язні вийшли, один лише залишився Мамант святий. Коли ж розпалилася піч вельми, виведено було із темниці мученика і в огненну ту піч кинено. Бог же, який оросив був колись вавілонську піч трьом юнакам, оросив і Маманту вогонь і посеред палахкого полум’я холодний дух рабові своєму сотворив. Мученик же, у печі тій, співаючи і славлячи Бога, пробув три дні, доки цілковито піч не охолола і вогненне вугілля в попіл перетворилося. Після трьох днів довідався ігемон, що Мамант живий є у печі, здивувався і сказав: «О який великий є цей чародій, що й вогонь не може торкнутися його». Багато із людей, бачачи, що нітрохи не торкнувся вогонь святого і не пошкодив йому, пізнали істинного Бога і йому єдиному велике те чудо приписали, прославляючи силу його.

Безумний же ігемон, не бажаючи пізнати всесильного Бога, вивів мученика з печі і його неушкодження від вогню побачив, волхвуванню це приписав і багато брехні на істину казав, відтак засудив його на з їжу звірам.

І повели святого на видовище, випустили на нього ведмедицю голодну; та ж, прибігши, поклонилася святому і лежала при нозі його, обіймаючи стопи його. Також випустили парда, але той покірливо обняв за шию його і цілував лице, і облизував піт чола його. Коли все так сталося, прибіг тоді лев отой, що з пустелі із святим прийшов, і, скочивши на видовище, людським голосом провістив святому: Бог-бо відкрив вуста звіру, як колись Валаамовій ослиціі, на явлення всемогутньої своєї сили. Проказані ж ті слова звірові були такі: «Ти є пастир мій, котрий пас мене на горі!» — і, проказавши це, негайно кинувся на людей, а їх була там безліч велика, еллінів, та жидів, та дітей без числа. За чинилися двері огорожі видовища. Бог так хотів, і вбив там лев людей дуже багато, що ледве ігемон утік і мало хто з ним, що були там в огорожі видовищній, де лев од ярості та лютості хапав і терзав. Тоді святий приборкав лева і відіслав його в пустелю. Ігемон же знову схопив святого, тримав його в кайданах і вдруге вивів на видовище, випустивши на нього свого лева, вельми лютого. Але і той покірливий став, валявся перед ногами його. Еллінські люди, бачачи це, скреготали зубами на святого від гніву і кричали до ігемона: «Відведи лева, хай волхва цього камінням поб’ємо!» І кидали каміння на мученика.

Жрець же один ідольський, за повелінням мучителя, сильно вдарив тризубцем у черево святого і проколов його, і випали із нього всі нутрощі його. І сам узяв їх своїми руками, і пішов за місто, несучи нутрощі свої; кров же його, що проливалася, як воду одна із вірних ланка збирала у водонос, і йшов так святий десь зо дві стадії. Знайшов якусь печеру у скелі і ліг у ній. Був же до нього із небес голос, що закликав його у горнє, і віддав із радістю дух свій у руки Господа свого, за нього-бо достатньо постраждав. Мамант святий прийняв вінця мучення. Святі ж його мощі на тому-таки місці було поховано вірними, де численні чудеса звершувалися, як явно з’являється зі слів святого Василія Великого, що на пам’ять святого мученика Маманта у своїй до народу проповіді пише таке:

«Пам’ятайте мученика святого, поскільки у видінні його бачите; поскільки на місці цім зібрані, помічника його маєте; поскільки тим, що ім’я його закликають, самим викажеться ділом; поскільки заблудлих на життя наставив; поскільки життя продовжив — всі, спільно зібравшись, хвалу мученику принесіте!» Із цих слів Василія Великого з’являється, що численні сцілення та чудеса при гробі мученика святого Маманта здійснювалися.

Не випадає і про те промовчати чудо, що коли Юліан-відступник ще юний був і хотів від себе виказати благочестя, хоч уже і вовком в одежі овечій ходив, почав будувати святому мученику Маманту над його гробом церкву предивну великим коштом, але це чинив не від благочестя, а від марнославства та лицемір’я; тоді воістину чудо було видно преславне, бо створене вдень падало вночі, а стовпи поставлені перетворювались у гору; одне каміння не могло добре у стіну вкластися, інше тверде бувало, аж годі було всікти його, інше ж у порох розсипалося; крейду й плінти щоранку знаходили ніби від вітру розсипані й розкидані з місця свого — і це було викриття його злочестя, знамення майбутнього на Божу церкву його гоніння.

Таке чудо творилося над гробом святого, і не бажав святий, щоб створено було йому храм, через те, що від нього невдовзі мало благочестя руйнуватися. Молитвами, Господи, мученика твого Маманта створи з нами знамення на добро і збав нас од тих, що гонять нас, хай прославимо тебе із Отцем і Святим Духом навіки віків, амінь!

Той, що у святих, отець наш Іван Постник був при Юстині, і Тіверії, і Маврирії царях, народжений у Константині-граді, спершу злотиці виготовляв, муж благочестивий, жебраколюбець і странніх любитель, і Бога боявся.

Він чорноризця, на ім’я Євсевій, що зі Святої Землі був, прийняв і з ним пробував. Якось ішли вони дорогою, чорноризець ішов з правого боку від Івана і ніби хтось незнайомий сказав йому: «Не подобає тобі, отче, з правого боку великого йти. Бог-бо провіщає про нього, що має бути йому вручено архієрейство велике. Це почувши, чорноризець повідав блаженному Євтихію, патріархові царгородському. Патріарх же радив постригти Івана, як достойного церковного притчу. Випало йому і стояти в церкві святого Лаврентія на молитві і таке бачити одкриття: безліч святих побачив в олтарі і всі білими і блискучими одежами одягали себе і співали чудову пісню. А котрийсь пішов, несучи одну посудину, з якої, беручи щедро, подавав жебракам численним, що зійшлися, але посудина не порожніла. Один же із жебраків від тісноти закричав: «Господи, помилуй! Доки зможе не спорожнитися це вмістилище, щоб порожнє було!» І одразу спорожніло. Це видіння преподобний бачивши, отямився і подивлявся баченому. Це, як гадаю, передбаченням було його санові і великого до жебраків милосердя.

Минуло-бо немало часу, помер Євтихій, патріарх Цареградський, і Бог зволив, що Іван, як достойний, вибраний був і затверджений на хіротонисання, але не дозволяв, аж доки не побачив такий страшний жах: з одного краю бачив море, що до небес рухалося, і піч вогненну страшну, з другого ж краю ангелів безліч, що віщали йому таке: «Не приймеш престолу? Інший буде, а ти від усіх нас покараний будеш». Цьому проказаному йому ангелами із погрозою, повинувався і, не бажаючи (кари), поставлений був патріархом Константина-града. Цілковите пощення і життя чисте з усією добродійністю аж до кінця мав; ще свідчу чудеса його: море, що хвилювалося вельми, молитвою і хрестним знаменням у тихе перетворив; сліпня одного на ймення Іван із Гази, просвітив, поклавши на очі його частку від Тіла Христового, кажучи: «Хто сцілив сліпого від народження, той хай сцілить і тебе!» — отож сліпий і прозрів. Якось, за попущенням Божим, був мор великий у Царграді, і молився преподобний: хай відверне Бог праведний гнів свій! Повелів одному із слуг своїх узяти дві посудини, одну повну каміння дрібного, друга ж — порожня, і стояти цілий день на місці там, де зносили мертвих, і перераховувати їх, перекладаючи каміння від повної посудини до порожньої. Порахував слуга, визначив у перший день знесених мерців триста, двадцять і три і звістив святому. Прорік святий, що мор має припинитися, що з’являлося щодня: бо наступного слуга, стоючи на тому ж місці й рахуючи, визначив менше знесених мерців, в третій день ще менше, а на сьомий цілком припинили сікти раптові смерті, за приреченням святого і за молитвами його. Повстримність його така була: щоб проздовж шести днів не приймати йому їжі, на сьомий з’їсти мало що від городнього зела, чи від дині, чи від грона, чи від смокви — таке прохарчування мав у всі літа святительства його. Сну приймав же вельми мало і то, сидячи, шнурок малий до свічки приліпивши, ночви з водою підставляв, тож коли пригорить свічка, впаде шнурок у ночви і почується сплеск, і так його розбудить. У молитвах пробував безперестанно і в подвигах численних, із пристрастями борючись. Варварські находи не раз повернув назад і від пагуби місто збавив молитвами та постом. Паству свою беріг од ворогів видимих і невидимих. Був-бо милостивий вельми, отець сиротам, годівник жебракам, збавитель ображеним і ревнитель по Бозі, будь-яку злобу викорінюючи. Якось у п’ятницю звіщено було святому, що завтра буде кінське змагання, випадала-бо субота, п’ятдесятна. І відповів святий: «Кінського змагання на святу П’ятдесятницю хай не буде!» — і впав на коліна, помолився Богу, щоб послалось якесь знамення для страху і відставлення такої справи, що і сталося: багато людей зібралося на місці, де звичай мали, і коли почалося видовисько ігриськ, раптово сталася буря сильна, грім і блискавки і спав дощ, і град великий, що всі зі страху розбіглися з видовища.

Мав ще преподобний від Господа силу на духів нечистих, щоб вигонити їх. В однієї жінки був чоловік біснуватий, і повела його до одного пустельника. Він же каже: «Іди до святішого Івана, патріарха Константина-града, той зможе чоловіка твого сцілити. І так учинила жінка, дістала пожадане: взяла-бо чоловіка, зціленого молитвами преподобного, і рушила, радіючи, додому. І багато болящих зцілення діставали, багатьом вузи непліддя молитвами його розривалися.

Отак добре попасши словесне стадо, в маститій старості дійшов до блаженної кончини своєї і перейшов од землі до небесних поселень. Коли лежало тіло його святе мертве, прийшов до нього на цілування Ніл, славний єпарх і, уклякнувши, цілував його. Святий же, мертвий бувши, всім, що дивилися, на подив, прошепотів якісь слова у вухо Нілові єпарху, їх же він нікому не переказав. Поховали його в середині олтаря святих апостолів, як достойного, славлячи і благословляючи дивного у святих Бога, Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

У той-таки день святих мучеників трьох тисяч шістсот вісімнадцяти, що в царство Діоклитіянове та Максиміянове самовільно прийшли на муки за Христа з Олександрії до Никомідії. Убито було святого Петра, архієпископа Олександрійського; ті ж бо вбивці увірували в Господа з усіма домашніми своїми і з іншими багатьма і намагалися померти за Христа. Взявши-бо жінок своїх, і дітей, і всіх ближніх, ввійшли в Никомідію перед царя, гукаючи: «Християни ми є!» Те почувши, Діоклитіян знітився і спершу ласками переконував їх, щоб відкинулися Розп’ятого, а коли не покорилися, повелів воям посікти їх мечами перед собою і в ущелини їх гірські кидати. По багатьох літах знайдено було чесні їхні мощі заради Господніх чудес, що бувають од святих мучеників.