Пробігтися з м’ячем по футбольному полю або зробити перекид через голову… Здавалося б, нічого складного. Та все це робить військовий Андрій Ільїн, який на війні через поранення втратив ногу і зараз ходить на протезі.
Чоловік не втратив оптимізму й допомагає тим, хто потрапив у таку саму ситуацію, йдеться у публікації «МБ».
Спілкуємося з Андрієм на стадіоні. Він з дитинства любить футбол і, хоч професійно ним не займався ніколи, грати любить. Андрій вибігає на поле і б’є по м’ячу, підбиває його то правою, то лівою ногою. Навіть не скажеш, що на Андрієвій лівій нозі – протез.
Пів року Андрій живе в Чернівцях разом із п’ятирічною донечкою. Чоловік каже, що планує тут залишатися: «Це місто не може не подобатися», – зізнається.
Його життя було нелегким. Андрій народився на Херсонщині. Потрапив в інтернат, бо батьки померли. Уже дорослим намагався заробити на життя, працюючи на різних роботах у Миколаєві. У 2015 році підписав контракт із ЗСУ і служив у бригаді військово-морських сил України.
– Підписав контракт на три роки і служив на Донеччині. Потім вирішив його не продовжувати, – розповідає Андрій. – Працював у магазині в Миколаєві. Одружився. Народилася донечка Арінка. Дружина вже мала двох дітей, тож у нас була досить велика родина. Коли розпочалася війна, я відправив родину в Молдову, а сам подався до війська. Пішов добровільно, бо вже мав військовий досвід.
Андрій був навідником, кулеметником. Остання посада – командир бойової машини піхоти. Воював переважно на Донецькому напрямку.
– Після одного з боїв командир послав мене з хлопцями забрати наших загиблих, щоб їх не вважали безвісти зниклими. Я наступив на міну, – згадує Андрій. – Поранення не було складним, але, коли мене хлопці тягнули назад, по нас почав стріляти міномет, і мені осколками посікло ноги. Потім – лікарня. Погано все пам’ятаю. Коли я отямивсяв палаті, то побачив у нозі шпицю. Лікарі намагалися врятувати ногу, але не змогли. Сказали, що треба відрізати. Я не сперечався. Швидко змирився з тим, що ноги немає, і не зациклювався на цьому. Навпаки, був налаштований на те, що мені треба ходити.
Андрієва реабілітація тривала вісім місяців у центрі у Вашківцях.
– Я думав, що одразу стану на протез. Але спочатку були милиці, потім тренувальний протез. Тепер у мене протез постійний, і я не відчуваю дискомфорту. Ніби це моя нога. Звикав до цього майже пів року, – каже чоловік.
Андрій звільнився із ЗСУ. Тепер у нього нова робота: він складає протези на одній із фірм у Чернівцях.
– Спочатку планував повернутися у ЗСУ і стати оператором дронів. Але передумав, бо мені треба виховувати донечку. Моя дружина залишилася з іншим чоловіком у Молдові. На фірмі в Чернівцях, де виготовляють протези, запропонували роботу. Я погодився, – провадить Андрій. – Ніколи таким не займався, але навчився. Тепер з командою виїжджаємо до людей, які потребують протезів, робимо заміри. Крім того, я для них є певним мотиватором. Військові, які втратили ногу, бачать, як я ходжу. Це допомагає зрозуміти багатьом, що життя триває.
Андрій планує залишатися в Чернівцях. Він хоче купити тут квартиру за гроші, які мають виплатити за поранення. Будує плани на подальше життя.
– Хочу нарешті мати щось своє. У мене з дитинства нічого свого не було, – зізнається Андрій. – Виховую донечку, знайшов кохану жінку. Найближчим часом планую записатися у тренажерний зал і займатися спортом. Наприкінці листопада мені запропонували піднятися на Говерлу. І я таки планую зійти на найвищу вершину України.
