Аналіз твору
Цитати: «Попереду перед царськими вратами стоїть Михайло Завістний, сотник, з золотою китицею на правому плечі; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лівім виску, він подібен до могучего дуба, що нажив собі силу під бурхотом бур.», «Сотник Завістний протер очі, поправив вуса і обняв гаряче свою одиницю, свою останню на житті втіху — Орисю. — Прощай, доню! — промовив він переривчастим голосом.— Ти знаєш… як тебе я люблю… ніхто, як бог… Його воля! А от пам’ятай, що покійну матір твою один пан, що наїздом мій хутір спалив, хотів був до себе узяти… Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неї надвірні та й спалили з хатою разом.», «…молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і приязно, кохано зазира йому в вічі. Розтопиривши рученята, підбігає з сміхом до татуся красунька Орися…», «Орися, його єдина дочка, єдина втіха і радість, невідступне стояла йому перед очима й дивилася таким м’яким, замисленим, таким глибоко люблячим поглядом у душу, що серце старого сотника стискалося незнайомою нудьгою і щеміло незвиклим жалем.».
Орися. Єдина дитина сотника Завістного, молода дівчина, яка втратила матір ще дитиною, коли пани спалили її на хуторі. З дитинства Орися полюбила Антона Корецького, польського шляхтича, який лише дорослим дізнався про своє походження. Орися готова віддати життя заради Батьківщини, навіть власні почуття вона ставить на другий план. Щоб не дістатись полякам та татарам у руки, дівчина підпалює порох під церквою та вежами і гине разом з коханим.
Образ Орисі є утіленням патріотичних поривань, самопожертви в ім’я суспільних ідеалів, високої духовності. Характер дівчини розкривається у його романтичній тотожності внутрішньому світові особистості. Уже з перших сторінок повісті увага зосереджується на образі й душевному конфлікті Орисі як романтичної героїні. Провівши її через випробування любов’ю і громадянський подвиг, автор утверджує її високі духовні, моральні якості.
Цитати: «Попереду скраю стоїть у чорній стрічці сотникова дочка Орися», «її струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здається легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси і елегантні, й шляхетні; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; па мармуровім чолі лежать не дитячі думи, хоч у виразі уст пишає дитяча краса.», «У стислих бровах і в холоднім погляді у Орисі не знати було ні цікавості, ні тривоги, а світилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче», «Так, я люблю його,— промайнуло у неї в голові,— його, зрадника моєї вітчизни, цього Каїна, що підняв камінь на брата,— я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю… Невже ж це почуття дужче від мене? Невже ж і після смерті… Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!», «Орися пішла на башту і, стоячи біля корогви, боролася з почуттям громадського обов’язку — не допустити ворога висловитись, і з почуттям страшенної спокуси — хоч ще раз перед смертю побачити свого коханого друга.».
Островерхий. Хорунжий, який разом з козаками, очолюваними Завістним, обороняли Бушу. Островерхий був чоловіком Катрі – близької подруги Орисі.
Цитати: «молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве закрученими вусиками, з підголеною хвацько чуприною, з ознакою хорунжого на лівім плечі».
Катря. Молода дружина хорунжого. На власні очі побачила смерть чоловіка і заприсяглася разом з Орисею помститися ворогам.
Цитати: «Кучеряве пасмо русявого шовку з-під очіпка впало на її заплакані очі і надало молодесенькому обличчю вираз дитячий — нестотно ображене дівчинятко заплакало, почувши ласку уперше.— Не те! А дай мені виплакатись! Дай мені в останній раз тут… на самоті… натішитись своїм лютим горем… а там уже я не заплачу!», «Душа її, покинувши тіло, здавалось, тінню літала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого.», «Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блідим обличчям і шаленим поглядом, мов божевільна, гукала: — Усім їм смерть! Усім їм загин! Вони відняли в мене все, і тепер тут — пустка, пустка! — била вона себе кулаками у груди.— Не треба мені життя, бажаю лишень їхньої, бузувірів, смерті! Поможіть, хто в бога вірує, помстити оцім собакам! Вона, як божевільна, почала битися, і насилу вже її заспокоїла та взяла бабуся.»
Антон Корецький. Коханий Орисі, племінник Чарнецького, хлопця ще дитиною знайшов сотник Завістний і виховував у козацькому звичаї. Та за пів року до описуваних подій Антона упізнав дядько і розповів хлопцеві, що той поляк і католик, тож забрав до себе і примусив воювати за Річ Посполиту. Орися і Антон жили в дитинстві як брат з сестрою. Антон гарно співав, виростав дужим і моторним. Вони покохали одне одного, але якось батько вернувся з Запорожжя без Антона і наказав дочці викинути з голови «отого перевертня, зрадника». Приїхавши з поляками під Бушу, Антон присягався не зрадити Річ Посполиту, але хлопець зустрівся з Орисею, зізнався, що досі кохає її і погодився робити так, як просила вона. Дівчина дала йому ключ від льоху, де вони разом загинули, коли вона підпалила порох, щоб знищити ворогів, які уже палили церкву. Корецький виступає у творі мужнім, рішучим хлопцем, здатним на сильні почуття. Він чесний, справедливий, виступає проти війни, не боїться навіть перед самим Потоцьким захищати українців і виступати проти приниження українських жінок. Тож хоча волею обставин Корецький потрапляє до свого природного середовища, світоглядні незгоди з великопанською мораллю та почуття до Орисі, з якою виховувався в одній родині, повертають його на бік оборонців фортеці.
Цитати: Катря про Антона: «Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем», «був огрядний і стрункий — красень юнак; його біле, благородне чоло обмежали золотисто-каштанові кучері, на виразнім обличчі світились ласкою і відвагою сині очі.», «І він, бідний сирота, козарлюга запеклий, там, між панством тим пишним, тільки в якійсь химерній, неподобній одежі… він там, і всі йому вклоняються, всі вітають його, бо він сам і єсть властитель тієї пишноти.»
Отець Василь. Разом з сотником Завістним підтримував бойовий дух козаків, допомагав під час облоги, повідомив Орисі про підземний льох під церквою, бо надіявся, що дівчина заховається і їй вдасться вижити, коли в місто увійдуть поляки і татари.
Цитати: «А отець Василь з хоругвами і процесією ходив по мурах і віддаля кропив оборонців святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель і загин ворогів і співаючи йому хвальний псалом»
Коронний гетьман Потоцький, польний гетьман Лянцкоронський, пан Яскульський, воєвода Чарнецький. Поляки, які керують облогою Буші, ненавидять козацтво, заперечують будь-які права українського народу, прагнуть познущатися над українськими жінками, здобувши Бушу. Потоцький будь-що прагнув здобути Бушу, хоч Лянцкоронський переконував графа, що це не вдасться так швидко, бо замок добре укріплений і жертв серед своїх буде багато.
Цитати: «На канапі, медвежою шкурою вкритій, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний — Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно під Корсунем свою бойову славу. На йому довгі сап’янці з золотими острогами і срібна місюрка, а зверху наопаш — розкішний кармазиновий кунтуш з венеційського оксамиту, облямований горностаєм; на голові соболевий шлик з струсевим пером, що діамантом коштовним прип’ято. Многоцінне каміння яскріє і свіргоче йому на руках, і на застібках, і на піхвах прип’ятої до лівого боку дамаської шаблі. І криклива пишнота, і вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, і хітливі безсоромні очі, і млява, знесилена постава — нагадували швидше фігуру знудженої повії, ніж мужнього ватага Посполитої Речі.», «польний гетьман Лянцкоронський… одягнений в звичайну бойову одіж; обличчя йому повне достойності й поваги; в очах, синіх, великих, світиться розум.», «воєвода Чарнецький, на всю округу — пекло і жах; від його мусянжового, загартованого в боях обличчя віє холодом зимовим, з горбинкою ніс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскріє сваволя і лютість.», «…червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський», «Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопів до доброї відсічі, що не дав розпорядку припасти на пригоду підмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослівно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи підлатать його своїм досвідом.».
Бабуся. Стара жінка, яка виховувала Орисю ще з дитинства, врятувала дівчинку, коли пани спалили хутір і разом з ним матір Орисі. Бабуся любила Орисю більше за рідну доньку, дбала про неї і розраджувала.
Шрам. Зналий запорозький гармаш, під чиїм доглядом риштувались бойові озброєння.
Козаки Максим Розсадилоб, Стецько Спотикач, Охрім Шибайголова, Роман Гонивітер, Вернидуб і його ватага, сивий запорожець Безухий, Безногий, Мастигуба, Рубайголова, Горілкодуй, Бабур, Жидолуп.