«Бачу мету — не бачу перешкод» — саме такий девіз характеризує одночасно спосіб життя, спонукальні мотиви та надзвичайну життєстійкість харизматичної бізнес-леді із Маріуполя Марії Бубнової.
Характер її загартувала непроста історія становлення бізнесу та взаємин із владою у довоєнному Маріуполі. А випробування, що наздогнали після початку повномасштабної агресії, надали цій загартованій сталі ще більшій міцності та пластичності. Бо як ще вистояти, коли мало не щодня правила гри стають все більш складними та непередбачуваними? Американське агентство USAID, що пообіцяло підтримку родині підприємців, які дивом вижили і вирвались з блокадного Маріуполя, в підсумку залишило їх напризволяще.
Життєва програма від батьків дала збій
Про що мріяли у дитинстві? Ким хотіли стати? Ці прості запитання мою героїню трохи здивували.
«Не було такого! Просто мама вчила: треба вступити до металургійного вишу, щоб стати інженером. А далі чітка програма: закінчуєш університет, виходиш заміж, влаштовуєшся на роботу, потім відразу йдеш у декрет, щоб, коли настане час повернутися, на тебе чекало закріплене місце. Логіка! Це ж був 2005 рік і наскрізь промислове місто!».
Знайомство з майбутнім чоловіком, мабуть, гармонійно вписалось в цю програму:
«Сергій жив у сусідньому під’їзді. Він на рік старший за мене. Познайомилися, коли я переходила до 11-го класу, і з тих пір ми вже 25 років уже разом. А одружилися 30 квітня 2004-го, тож скоро будемо відзначати 21-у річницю».
Марія каже, що разом вони «зростали, розвивалися, розумнішали». Отримавши вищу освіту, обоє працювали на «Азовмаші», Сергій — інженером-конструктором, Марія займалася паперовою роботою. Згідно плану, за рік після працевлаштування народилася донька Аліна. А ось коли прийшов час повертатися на підприємство, програма життя від батьків дала збій — Марію скоротили, бо колись успішний «Азовмаш» тріщав по швах. Вона влаштувалась в агенції, які займалися підбором персоналу для меткомбінату «Азовсталь».
На цей момент Сергій, який завжди мріяв працювати на себе, вже якийсь час поєднував роботу на «Азовмаші», яка не мала жодних перспектив кар’єрного росту, з торговою справою на одному з міських ринків. Відкрив там точку продажу овочів та фруктів, рано-вранці робив потрібні справи, залишав продавця та їхав на «Азовмаш», а ввечері знов повертався на ринок. І в такому щільному режимі працював пів року.
Восени 2011 року Сергій звільнився з підприємства, а незабаром це зробила і Марія, відтоді обидва сконцентрувалися на розвитку власної справи. В наступному році відкрили власне ТОВ — «Азовська фруктова компанія». Ще через рік почали возити з фермерських хазяйств яблука, персики, полуницю і всю сезонну продукцію на оптовий ринок та в мережі популярних супермаркетів Донецької та Луганської області. Орендували приміщення для складу, придбали вантажне авто, розвивалися, як могли.
«Коли вже пішов бізнес, ми разом зростали, набираючись необхідних знань. Сергій отримував їх в процесі роботи, а я пішла на різні навчальні програми», — розповідає Марія.
2014 рік приніс спочатку добру подію — восени у подружжя народилася друга дитина — син Артем, потім погану — на сході країни росіяни розв’язали війну, яка сама по собі є біда, до того ж підприємці втратили важливий регіон для збуту продукції, а з ним і 100 000$, які встигли заробити.
Шпаги наголо
Марія з Сергієм здаватися не збиралися. В Маріуполі в них була добре налаштована виносна торгівля з лотків, був гуртовий ринок, значно розширився асортимент продукції — до фруктів додали ще овочеву групу. Магазини охоче співпрацювали, закуповуючи товар у підприємства, яке в своєму секторі вибилося в лідери. Але ж і на цю бочку меду знайшлася своя ложка дьогтю, — в 2016 році до місцевої влади прийшла молода команда на чолі з мером Вадимом Бойченком, яка мала особисте уявлення про те, як повинен розвиватись Маріуполь і бізнес в ньому.
«Новий мер каже: «Місто має бути гарним. Виносної торгівлі у нас більше не буде, тобто вас я викреслюю», — згадує Марія. — Ми починаємо активно захищатися. Для нас тоді торгівля була проміжним етапом, щоб відновитися і перерости, наприклад, у виробництво».
Щоб мати ресурси для захисту інтересів як власних, так і своїх колег, які займаються оптовою виносною торгівлею, Марія Бубнова реєструє громадську організацію «Сила підприємців». Разом з чоловіком намагається відстоювати спільні інтереси в судах, не залучаючи до цього адвокатів. Вони студіюють вздовж і впоперек законодавство, а Марія ще для навчання їздить на конференції та семінари до Києва. Паралельно підприємці, за словами Марії, «заходять у бій з місцевою владою». Відвідують сесії міської ради, спостерігають, що там відбувається, роблять відеозапис доволі неоднозначних заяв та розпоряджень мера, в тому числі «розібратися з бізнесом Бубнових». Замість того, щоб злякатись, Марія зустрічається з міським головою на його особистих прийомах.
«Якийсь час наради в Департаменті економіки починалися з прочитання постів з мого Фейсбуку. Я добре вивчила, що таке запит про доступ до публічної інформації, знімала особисті прийоми на камеру, викладала, монтувала роліки, виходила на ЗМІ, брала участь в прямих телеефірах. Відстоювала позицію, що всі повинні працювати в правому полі і в однакових умовах».
Бубнови вистояли, виграли для себе час і хоч врешті-решт були вимушені закрити виносну торгівлю, проте стали працювати напряму з магазинами. А головне — на основі ТОВ «Азовська фруктова компанія» відкрили власне виробництво. Цьому посприяв перший виграний ними в 2018 році грант «Український донецький куркуль». На обладнанні, що було придбано за кошти від гранту, компанія почала виробляти овочеві напівфабрикати.
Займаючись бізнесом, вони не опускали шпаги і продовжували принципове протистояння з міською владою. Марія, яка в той час вже мала посвідчення журналіста, ходила по навчальних закладах з відеокамерою і перевіряла, як в столових налагоджене дитяче харчування. А потім демонструвала виявлені недоліки в прямих ефірах місцевого телебачення. А ще проводила серед працівників дитячих садків семінар з HACCP– системи безпеки харчових продуктів. Відкрила у Фейсбуці сторінку «Батьки Маріуполя» з тисячами підписників (вона, до речі, і зараз дієва).
А одного разу до батьківської справи ефектно приєдналася і донька Аліна, яка вже навчалась у сьомому класі і була в курсі усіх громадських акцій, ідеї яких народжувались у сімейному колі. Дівчинка підняла тему відсутності перегородок у шкільних туалетах, через що діти повністю позбавлені приватності. Цей конфуз став швидко відомий по всій країні, завдяки цікавості багатьох центральних телеканалів…
В 2021 році міська влада нарешті почула Бубнових і стала з ними рахуватися. «Вони зрозуміли, що ми сильні, що ґрунтовно підходимо до будь-яких питань і можемо запропонувати ефективні рішення». Двома роками раніше подружжя подало заявку на грант USAID «Економічна підтримка України», а в січні 2022-го вже підписали з цим агентством угоду на отримання обладнання на 250 000 $. Здавалося, попереду великі звершення…
«Ми прокинулися і зрозуміли, що почалася війна»
Як і більшість маріупольців Бубнови не вірили попередженням з-за кордону, що росіяни готують повномасштабний напад на Україну. Вони вірили нашим військовим, які запевняли, що західна сторона Маріуполя, де жила родина, добре захищена, і що напад можливий тільки зі сходу. Як ми вже знаємо, це було фатальною помилкою.
«Ніхто навіть думки не припускав, що росіянам буде принципово потрібно знищити Маріуполь, — розповідає Марія. — Ввечері 22 лютого ми ще ходили на антивоєнний мітинг біля драматичного театру. А вранці 24-го зрозуміли, що почалася війна. Сказали дітям, щоб не виходили з дому і не наближались до вікон. Щось потрібно було робити і я пішла здавати кров в обласну лікарню… Ми працювали до останньої можливості, відвантажуючи замовлення для магазинів. Наш водій, який повертався з Херсонської області вантажівкою з картоплею, їхав буквально наввипередки з російськими танками. 26 лютого ми розпустили робітників і перед тим, як вимкнути холодильники і морозилки, відвезли до територіальної оборони 300 кг заморожених супів. Запитали у військових, чи можемо ще виїхати з міста, вони відповіли, що вже ні».
З того часу їх родина, яка мешкала на західній околиці міста, куди несподівано і дуже швидко дісталися окупанти, була вимушена жити у друзів, через кожні декілька днів міняючи дислокацію. Пощастило вчасно покинути власне житло, бо наступного дня у дворі згоріли всі машини. 15 березня стало відомо про можливість виїхати з Маріуполя і Бубнови рушили двома машинами: на вантажівці — Сергій з донькою, на легковій — Марія з сином.
«Мені кажуть, якщо рота не закриєш, то вже нікуди не доїдеш». Довелося замовкнути. А ще я ховала у сина мобільник, бо якби побачили, що відбувається на моїх сторінках в соцмережах, мені б був кінець!».
Опинившись на підконтрольній Україні території, Бубнови тримали курс на Чернівецьку область, бо в одному з сіл мешкав партнер — постачальник продукції. Треба було десь перевести дух і вирішити, що робити далі. Марія звернулася до соцмереж, і один з її підписників запропонув поїхати до його сестри в Нідерланди, де відкривали прихисток для переселенців. І Марія посадила в машину Аліну, Артема та улюбленця родини — джек рассел тер’єра і попрямувала до невеличкого містечка Нейвердал.
Своє перебування в Нейвердалі Марія згадує з теплотою та вдячністю до тих, хто приймав та допомагав. Але вона чітко розуміла, що приїхала сюди тільки для того, щоб пересидіти найважчі часи і зрозуміти, де в Україні вони з чоловіком далі почнуть будувати бізнес. Коли вони виїхали з Маріуполя, агенція USAID пообіцяли й надалі їх підтримувати, якщо вони наважиться продовжувати реалізацію свого бізнес-проєкту.
В Нідерландах Марія з дітьми пробула півтора роки. А в Україні в цей період Сергій ледь не цілодобово працював над проєктом онлайн — переписував його під нові умови, подавав заявки на різноманітні гранти. Щоб возз’єднатися в Україні, треба було визначитися з містом, яке б узгодив USAID. Марія за звичкою знову звернулася до друзів через соцмережі і знайшла те єдине місто, яке для цього підходило — Славутич у Київській області. Тож, в 2023 році вона сіла з дітьми у машину і поїхала вже знайомим шляхом в зворотному напрямку — в Україну, де на них чекав Сергій.
Через терни до мети
В Славутичі місцева влада запропонувала Бубновим приміщення з усіма необхідними комунікаціями, син пішов до школи, дорослі знайшли друзів та продовжували працювати над своїм проєктом. А з літа нарешті почали отримувати обладнання для виготовлення та фасування готових перших страв в реторт пакетах: автоклав, машинки для нарізання овочів та м’яса, дозуючий пристрій, транспортери, парогенератори та інше обладнання. 1 лютого 2024 року вперше зварили сирний крем-суп у «Новій кухні», так Бубнови назвали своє новонароджене підприємство.
Продукцію фасували в реторт-пакети, — цією ідеєю Марія надихнулася, перебуваючи за кордоном. І відтепер вже у неї «на кухні» робітники займалися виготовленням супів на спеціальних машинах: очищали, нарізали та пасерували овочі, варили м’ясний бульйон, а потім, розфасувавши продукцію в реторт-пакети, стерилізували їх в автоклаві. Потужність виробничої лінії дозволяла за день виготовити 1700 порцій супів та борщів, залишалось тільки знайти відповідні можливості для їх збуту.
А 26 квітня трапилась подія, яка зробила і підприємців, і їх дітище, відомими на всю Україну — перебуваючи в Славутичі до «Нової кухні» завітав Президент України Володимир Зеленський разом з дружиною.
«Я показала Президенту наше обладнання, він пробув на виробництві хвилин 40, це була наша маленька перемога», — каже про візит Марія.
На жаль, піднесений настрій тривав недовго. Якось помітили, що одна лінія обладнання, яка відповідає за фасовку — запаювальник з дозувальним пристроєм — працює некоректно, залишаючи після себе брак. Бубнови звернулися з проблемою до USAID «Економічна підтримка України», бо саме агенція визначала постачальника обладнання. Там відповіли: «Добре, браковане обладнання забираємо, грант закриваємо і відкриваємо новий, а з ним і новий тендер на закупку обладнання».
Але все це забрало багато часу, бо тільки на вивчення європейського ринку у Сергія пішло пів року. Не маючи ніяких консультантів, він самостійно переварив величезний обсяг інформації, розробляючи нову виробничу лінію. Нарешті був відкритий новий тендер на закупку обладнання, втім коли залишалось вибрати когось з трьох постачальників, рішенням керівництва США агенція USAID закривається.
Що робити підприємцям? Вони вклали в свою «Нову кухню» не тільки грантові гроші, а й власні, а ще кредити та позики. Грантодавець браковане обладнання забрав, а справне так і не надав. В команді у Бубнових працює 10 робітників. Замість автоматизованої праці підприємство було вимушено переходить на ручну:
«Якщо раніше могли випускати 3000 порцій за дві-три години, тепер 1500 порцій за п’ять годин. Людям важко, ми втрачаємо на сировині, отримуємо збитки, не можемо вийти на планову потужність та знизити собівартість. А ще маємо проблеми зі збутом, тому працюємо три-чотири дні на місяць».
Стукайте і вам відкриють?
Напевно багато хто в таких умовах впав би в розпач. Але Бубнови не можуть того собі дозволити. За півтора роки діяльності Марія напрацювала позитивний імідж підприємиці з Маріуполя, яка втративши все, змогла піднятися і розпочати бізнес на новому місці. І якщо спочатку вона їздила до Києва на семінари та тренінги навчатися, то потім її вже стали запрошувати, як особистість, яка гідна того, щоб ділитися досвідом й надихати. Колись з Марією Бубновою була вимушена рахуватись маріупольська влада, а зараз з нею добре знайомі в Київський обласній держадміністрації, деяких міністерствах і інших структурах.
Вже після початку повномасштабної війни Бубнови виграли 16 грантів. На один з них — для переробних підприємств, який є складовою політики «Зроблено в Україні», з незрозумілих причин двічі отримали відмову. І ось якось, перебуваючи на заході в резиденції Великобританії в Україні, серед присутніх Марія помітила заступника міністра економіки Тетяну Бережну, яка розповідала про гранти та про можливості підприємців в нашій країні. Марія підійшла до держслужбовиці і розповіла, що їй чомусь відмовили у гранті. Згодом отримала рекомендації щодо поданої заявки, а пізніше й позитивну відповідь на неї.
Шукає Марія на різних рівнях і розв’язання проблеми зі збутом продукції «Нової кухні». Розповідає, що у всіх магазинах Славутичу є реторт-пакети її торгової марки, але цього замало, тож треба шукати нові можливості. Готові супи волонтери замовляють для військових на передовій і там вони дуже доречні — зручні та поживні. Але щоб працювати більш масштабно потрібне схвалення міністерства оборони України. Марія неодноразово писала листи до DOT (державний оператор тилу), зверталася до Громадської ради при міноборони, але чіткої, аргументованої відповіді поки не отримала.
Однак у цієї жінки дуже неординарне ставлення до проблем. Слово «ні» вона сприймає не як трагедію, а як можливість знайти «так» в іншому місці. Оскільки розширення ринку збуту у власній країні відбувається занадто повільно, Марія намагається знайти вікно можливостей за кордоном. Розміщує рекламу продукцію «Нової кухні» для європейських споживачів через один з онлайн-магазинів. Звісно, не забуває про вітчизняних прихильників готової їжі, для них реклама у всіх наявних соцмережах.
До речі, ведення у них своїх каналів — велика частина щоденної роботи підприємиці. Саме тут вона розповідає про все, що відбувається в «Новій кухні» й особистому житті родини, ділиться досягненнями, проблемами та досвідом. Саме тому відвідувачі каналів раніше за медіа дізнались, хто є автором рецептів усіх останніх страв. Це 18-річна донька Аліна, яка осінню 2024 року навчалась в кулінарній школі у французькому місті Тулуза. Повернувшись до Славутича дівчина допомагає батькам з розробкою нових рецептів. Зараз Аліна самостійно заробляє собі на життя, навчаючи англійській мові дітей, а ще готується подати заявку на грант «Власна справа». Чотирикласник Артем сконцентрований виключно на навчанні та шахах, але теж заробляє потроху гроші, допомагаючи сестрі в її справах.
Між тим, благополуччя непересічної бізнес-родини з Маріуполя дуже залежить від того, як вирішиться ситуація з обладнанням для «Нової кухні». USAID вже неспроможна виконати свої зобов’язання. Але ж тоді це повинен зробити хтось інший. Благаючи про допомогу, Марія Бубнова надіслала листи до міністерств економіки, фінансів, особисто — до міністерки Юлії Свириденко. Відповіді наразі немає. Є тільки сподівання, що в Україні не дадуть зникнути родинному підприємству, яке створене відчайдушними вимушеними переселенцями з Маріуполя. Бо який це буде знак для інших, що тільки намагаються стати на важкий і крихкий шлях підприємництва в країні, що воює?
В січні цього року на Форумі «Від економічної візії міста до відновлення України: досвід Маріуполя та бачення міжнародних партнерів» Марія Бубнова зауважила: «Можна мріяти про те, як ми повернемося в Маріуполь після деокупації. Можна планувати, як будемо вмовляти підприємців відкрити бізнес на новому місці або релокувати те, що зараз працює в Україні. Можна навіть подискутувати на тему: «Чи хоче хтось із підприємців повернутися додому і що для цього потрібно буде зробити?». Натомість я говорила про те, що відбувається сьогодні з підприємцями-ВПО. Якщо зараз не почати вирішувати проблеми, не допомагати бізнесу вижити в сучасних умовах, то майбутнє для них не настане, і нікому буде повертатися.
