ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ
(1838 — 1918)
Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838р. в м. Стеблеві Київської губ. Канівського повіту (нині — Черкаська обл., Корсунь-Шевченківський район). Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.
Навчався Нечуй-Левицький в Богуславському училищі (1848 — 1852), потім у Київській семінарії (1853 — 1859) та Київській духовній академії (1861 — 1865). Перед ним відкривалася духовна кар’єра, але юний магістр богослов’я рішуче від неї відмовився і, пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865 — 1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866 — 1873), Кишинева (1873 — 1884). 1885р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.
Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори — «Дві московки» (1868) і «Рибалка Панас Круть» (1868), повість «Причепа» (1869) — відзначалися новизною характерів, яскравістю барв.
Після перших кроків письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені української прози, виходять з друку його нові, розгорнені полотна. В 70-ті рр. художник створює класичні твори з народного життя: «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» (1874), «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» (1875), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880).
У наступні роки, хоч творчий пульс письменника дещо слабне, він створює ряд цікавих, визначних творів («Старі гультяї», 1897; «Чортяча спокуса», 1885; «Не той став», 1896; «Сільська старшина бенкетує», надруковано 1911р.). Окремо стоїть казка «Скривджені та нескривджені» (1892), де письменник у фантастичних образах показує суперечності між народом і самодержавством.
Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у великій повісті Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» (1884р. надрукована в «Киевской старине» в російському перекладі, в 1888р. — у журналі «Зоря» мовою оригіналу).
Якщо в «Старосвітських батюшках…» гумор і сатира поєднані з легким сумом, то в наступних повістях і оповіданнях — «Афонський пройдисвіт» (1890), «Поміж ворогами» (1893), «Київські прохачі» (1901, надрукована 1905р.) — на перший план в малюнках характерів виступає авторський сарказм.
Погляд письменника неодноразово звертається до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення, суперечки постають у романах «Хмари» (1874) і «Над Чорним морем» (1890), а також у творах інших прозових жанрів («Навіжена», «Неоднаковими стежками», «Гастролі», «На гастролях в Микитянах», «Дивовижний похорон»).
Не лише сучасність, а й сторінки української історії знайшли відображення у творах Нечуя-Левицького, що належать до різних жанрів: казка «Запорожці» (1873), повісті і науково-популярні нариси («Гетьман Іван Виговський», «Перші київські князі», «Татари і Литва на Україні», «Унія і Петро Могила», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» та ін.). Серед історичних художніх творів письменника перше місце займає роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897, вперше надруковано 1932р.). Образи минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах («Маруся Богуславка», 1875; «В диму та полум’ї», 1911).
Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису («З Кишинева», 1884; «В концерті», 1887; «Марія Заньковецька, українська артистка», 1893, та ін.).
Крім згаданих історичних драм перу Нечуя-Левицького належать комедії з міщанського побуту («На Кожум’яках», 1875; «Голодному й опеньки м’ясо», 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є перша п’єса, яка у переробці М. Старицького під назвою «За двома зайцями» набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі.
У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті. У відомій статті «Сьогочасне літературне прямування» (1878 — 1884) містяться цікаві роздуми про специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в літературі.
У праці «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891) Нечуй-Левицький досить виразно висловлює націоналістичні погляди на історію і культуру України.
Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу. Вони присвячені поезії Шевченка («Сорок п’яті роковини смерті Шевченка», «Хто такий Шевченко»), повісті Д. Яворницького «Де люди, там і лихо», дають широкий огляд творчості класиків і сучасних йому українських поетів і прозаїків від Шевченка до А. Кримського, В. Самійленка і Б. Грінченка («Українська поезія»). Чималий інтерес має велика стаття «Українська декаденщина» (надруковано вперше 1968р.).
В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. На початку 1918р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918р.