Остап Дольний – корінний франківець, головний архітектор проєктів, засновник архітектурного бюро Uarch. А ще багатьом франківцям, та українцям з інших регіонів, він став відомий завдяки соцмережі TikTok. Його відео набирають тисячі переглядів, лайків та провокують жваві обговорення у коментарях.
“Головний архітектор ТікТоку” у своїх відео пояснює основні принципи архітектури та містобудування, розповідає цікаві факти про рідне місто та розвінчує міфи, ділиться досвідом роботи над власними проєктами, а ще – долучає до відеороликів дідуся, який памʼятає Івано-Франківськ під владою різних країн.
У великому інтервʼю “Галці” Остап Дольний розповів про свій шлях становлення архітектором та блогером, чому він став менше любити Франківськ, про “євроремонт” готелю “Дністер”, забудову міста, брак зелених зон та поділився думками, як місто може вшановувати загиблих воїнів.
– Вперше дізналася про вас через ТікТок, де ви активно ведете свій блог і доволі відомі. Що для вас стало поштовхом, аби створити та розвивати свій блог? Для чого ви його завели і яку користь від нього бачити?
– По-перше, це заробіток від соціальних мереж, додатковий елемент реклами. Далі – освітній елемент. Після ситуації з готелем “Дністер”, хотілося, щоб люди більше розуміли, як насправді має бути. Щоб менше в нас було синдрому Даннінга-Крюгера в людей (ред. коли професіонали часто применшують свої знання й досягнення, а новачки або відверто некомпетентні люди – навпаки).
Я починав вести канал, розказуючи архітектурно-будівельні норми. Людям цікаво, бо коли тобі треба дізнатися відстань до паркана, чи відстань між будинками, чи ще щось, то треба взяти й перечитати всі державні будівельні норми (ДБН). А так, то вже тобі хтось розказав ці нюанси. Пояснив на прикладі міста, наприклад, про блакитні лінії – обмеження висоти та забудови.
Згодом почав розповідати історичні деталі, бо місто я люблю. Але вже не так сильно, як колись. Будемо правдивим, місто зіпсоване. Я тут – не перше покоління франківців. З діда-прадіда всі живуть у Франківську. І я малий, пам’ятаю, як гуляв містом, яке воно було. Можливо, я того і пішов на архітектуру, бо мені хотілося розвивати місто. Всі кажуть: “Франківськ – це ворота у Карпати”, але насправді у більшості випадків всі обʼїжджають Франківськ.
Хотілося розказати історію міста, щоб люди потрохи її дізнавалися. Хто не знає своєї історії, не має майбутнього. А у форматі відео ти легко можеш послухати, почитати, дізнатися цікаві факти, яких ніхто не знає. Нещодавно дідуся, який з 1937 року, підключив до своїх відео. Він пам’ятає місто ще за Польщі, і за німців, і вже за совєтів.
– А які незручності від каналу?
– Насправді – ніяких. Якщо чесно, то я людина не публічна, не звик до ваги. Нещодавно йшов і одна людина мені каже, що давно вашого відео не було. І додає – “ключицю зламати, то не язик – знімайте відео”. І я кажу: “Чекайте, буде настрій – зніму”.
Я не звертаю уваги на коментаторів, які починають виписувати незрозумілу інформацію, доносити точку зору. Конструктивну критику, я завжди сприймаю, бо без неї не було б ніякого розвитку. А коли пишуть, щоб писати – то нехай пишуть.
– Розкажіть, що надихнуло вас обрати фах архітектора та яким був ваш шлях у цій професії?
– Я це добре пам’ятаю. Все це напевно почалося з дитячого конструктора, який був у формі цеглинок, будування у пісочниці міст. Дитяча фантазія грала. І потім в один момент я сказав, що хотів би бути архітектором. Мама дуже здивувалася, бо, коли я це вирішив, я у третій клас переходив. Вона каже: “Боже, дитина не може лінію рівно намалювати під лінійку. Який архітектор?”. Але купила книжку тоненьку про архітектуру, потім ще були різні енциклопедії. При тому, що малювати я не любив. Хоча більшість архітекторів люблять робити замальовки. Але це не моє. Звичайно коли йде творчий процес, і потрібно зробити ескіз, бо це мусить бути, то я сідаю та працюю.
Памʼятаю, як “Бастіон” робився, мені тато каже – йди туди підсобником і дивися, як все від початку і до кінця будується. Там працювали австрійські та німецькі архітектори, і я ходив, і слухав. Я німецької не знав, але там був старший чоловік, сторож, він потім мені трохи поперекладав. А я бігав, “принеси-подай”, як-то кажуть.
Навчався я у нашому університеті нафти і газу, а після пішов на державну роботу в Діпроміст – Державний інститут проєктування міст. Робив генеральні плани населених пунктів. По містобудуванню я відпрацював там три роки, після чого почався занепад Діпроміст. Думаю, що держава не може втримати такі величезні проєктні інститути. Хоча коли я прийшов туди на роботу, там було купа молоді, був ентузіазм щось робити. Але були проблеми зі зарплатою, помалу вирішив, що потрібно звідти йти.
Почав працювати у нашому архітектурно-планувальному бюро. Спочатку робив детальні плани територій, і помалу почав робити об’ємне проєктування. Все було гарно, колектив та інше, але зрозумів, що хочу більшого. За два місяці до “великої війни” отримав сертифікат головного архітектора проєкту. І паралельно, десь за тиждень до війни, ми з колегами підписали документи на офіс та залишили завдаток. Перших клієнтів нам привів Інстаграм.
– У вас освіта, повʼязана з містобудуванням. Що у цьому контексті можете сказати про Франківськ? Чи в правильному напрямку рухається наше місто?
– З чого ж почати? Щільність забудови. Багато архітекторів зараз говорять, що потрібно ущільнювати забудову, і я з цим погоджуюся, але… Це не коли ти на ділянці у три гектари хочеш поселити пʼять тисяч людей. Умовний Галич впихнути у місто та назвати це інноваційним проєктом? Це сумно.
Початки були гарні, але в кінцевому варіанті місто зіпсували, ті ж “блакитні лінії”: висотність центральної частини міста. Франківськ – європейське місто з памʼятками. Часто люди не знають, що будинки-памʼятки – це їхня власність, і вони мають про них дбати, а не доводити до такого стану, аби вони валилися чи забудовувалися. Одна з причин, мені здається, що людям ці квартири дісталися у спадок від совєтів, і вони не зрозуміли історичний спадок та важливість.
Як на мене, найбільша проблема – що містом керують не ті, хто тут народився. Вони не бачили, як жило це місто, у них своє уявлення про те, яке воно має мати вигляд. Гадають, що на клаптику землі треба якнайвищі хати. Вони не думають про простір, про розвиток міста.
Ще велика проблема – закриті двори. Я не кажу, що вони мають бути доступні для всіх. Напевне, не для автомобілів, але збережіть пішохідні звʼязки. Всі ми маємо свої шляхи, де можемо скоротити свою дорогу, а потім там виростає житловий комплекс і ця можливість зникає. Можна порівняти зі засклінням колонад “Дністра” – вони собі закрили прохід та інтерпретують, як хочуть.
– А що стосується поверховості забудови міста, який оптимальний варіант для Франківська?
– Сім поверхів, десь можна і вище. Як це було раніше – був план міста, і цікаве, що власник не міг побудувати два однакових будинки. У нас є старовинні однакові будинки, але вони віддзеркалені між собою.
І зараз теж є певні норми, що ось таке місто має мати таку-то поверховість. Є у генплані “блакитні лінії” кварталів, але кому потрібно, то він трактує собі їх так, як йому зручно.
Якщо ми говоримо про сім поверхів, то візьмемо до прикладу житловий комплекс “Краківський” у Вовчинцях. Гарні відстані, ти бачиш небо. Бо у нас часто буває, що сильно розпіарені комплекси – це просто двір-колодязь, щоб небо побачити, можна шию вивернути, треба голову вверх підіймати.
Ще до прикладу, будинок шестиповерховий на Шевченка (ред. напроти Юридичного коледжу), його спроєктував Славік Дорошенко. Отримав нагороди від Urban Awards, Національної спілки архітекторів. Їхній з Володимиром Гайдаром проєкт ЖК “Клубне містечко 12”, теж отримав нагороди. А такі ЖК, як на Княгинині чи на Височана, не отримують нагороди, бо ти приходиш туди і тебе депресія ловить… У мене немає слів, по якості архітектури, до композиції. Подивіться на райони Парижа, які так само будувалися, у що вони зараз перетворилися? Гетто.
Людина формує простір, а простір формує особистість.
– Північний Бульвар, який після зʼєднання вулиць, з дозволу влади обріс багатоповерхівками – чи могло і мало там бути щось інше?
– Почнемо з того, що це не бульвар. Бульвар – це частина, яка йде від вулиці Короля Данила до озера. І бульвар – це частина від Тичини до “Панорами Плаза”. Ось це бульвар, а те посередині – автомагістраль чотирьохполосна.
Спочатку там дійсно все було гарно розплановано, але коли дійшла справа до будівництва, то самі забудовники зробили ось це все. Ми говоримо зараз саме про Пилипа Орлика, Володимира Великого і Бульвар якраз перед цим з’єднанням. Воно все обросло щільно забудовою. Там маленька смужка зеленої зони, де рослини просто вмирають. Архітектура впливає і на екологію, і на те, що нам зараз спекотно по вулиці ходити, немає ніякої “смарагдової” мережі міста.
Там могли бути багатоповерхівки, але потрібно було відступити трохи далі від дороги, залишити місце для дерев, для нормальної пішохідної зони, велодоріжки та інше. На перших поверхах комерція відкриється, хтось захоче літники поставити, а там тепер просто немає на це місця.
– Чи вистачає нашому місту зелених зон?
– Критично не вистачає. Завжди кажуть, що гарно зробили біля озера, і що там багато людей. А людей багато, бо немає альтернативи. У нас є тільки три зелених зони у місті: Меморіальний парк “на Братах”, парк Шевченка і озеро. Що мені не подобається на озері, це ділянка, яка починається від ліцею №23 і до нових тенісних кортів – півтораметрова смужка дороги і бігова доріжка. Є дамба, можна ж було підписати, зробити ділянку ширшою.
Якщо взяти старі фотографії Франківська, навіть, наприклад, радянських часів, то місто тонуло в зелені. У 70-х роках місто навіть було визнане найзеленішим у Республіці, чи Союзі, не памʼятаю точно, але зроблю про це відео.
Місто було дуже зеленим, а зараз – на Мазепи збудували будинок, і щоб зробити там парковку для автомобілів, зрізали дерево. Кажуть: “Ми тут посадимо нове”. Але скільки воно буде рости? Років з тридцять, щоб дати тінь. А потім ходять і кажуть, що їм жарко, немає де заховатися.
Ми коли будуємо у горах, то дуже часто замовники просять зробити проєкт зі всіма деревами, які є на ділянці. І під час роботи, молоді дерева ми можемо пересадити, а великі залишаємо, стараємося їх обійти.
Франківську критично не вистачає зелених зон, потенціал вже не такий, як був. У нових мікрорайонах питання до забудовників. Вони як хочуть, так і проєктують. Зелені смужки, заставлені довкола машинами, я не вважаю зеленими зонами.
Що у нас можна використовувати, як зелені зони? Зона біля міського озера, та що зі сторони Гурика, будьмо реалістами – її не вбережуть. І можливо, береги річок, але їх теж потрібно правильно облаштовувати. За зелену зону у нас вважають Демʼянів лаз, але згадайте, чи ви були там хоча б раз. Вовчинецькі гори – гарно, але цей МАФ, що там ввалили… Я розумію, відпочинкова зона, хочеться зручностей, то поставте його десь трохи в іншому місці. Сидиш дивишся не на панораму, не на захід сонця, а на цю буду з дешевою пластиковою вагонкою, помальованою у якийсь сіро-дерев’яний колір. Це реально жахливо!
– Питання, яке турбує багатьох, забудова міського озера. Яка ваша думка щодо цього?
– По-перше, знесли памʼятку, щоб збудувати будинки. Знесли корти, які існували за австрійських часів, щоб потім там збудувати нові. Збудували будинки на місці, де були відстійники до озера, то це не знаю, як коментувати.
Деякі будинки, які там зараз будуються, то вони ще гарно вписуються. Якщо брати архітектурно, та ж “хвилька” (ред. Парус), то вона вписана гарно, там зʼявилася прибудинкова зона, яку використовують.
Колись, коли підіймався до озера зі сторони вулиці Гурика, ти бачив гори. Весь хребет гірський. Я пам’ятаю, як вчився в університеті, йшов зранку після дискотеки, сідав там біля озера і просто дивився на цей кайф. Скоро гір вже не буде видно, бо забудуються все.
От є квартири з видом на парк, потім бац – і вже інші квартири з видом на парк виростають перед ними. І так зелена зона все менше, і менше, і менше…
– Чи можна будувати біля озера не шкодячи?
– Можна будувати не шкодячи, просто не потрібно гнатися тільки вверх, вверх і вверх. Але кому ти це поясниш? Немає сенсу пробувати їх переконувати, чи щось пояснювати. Я співпрацюю з деякими забудовниками. І вони, буває, кажуть, що тут треба звести девʼятиповерхівку. А я їм кажу, що по нормах тут ніяк не може бути така поверховість. Вони відповідають: “Розумієш, треба бабло рубати”. Тоді я їм кажу – що от є список фірм та архітекторів, може хтось погодиться на таке.
Як приклад, там будують перинатальний центр – це добре. Його не побудували багатоповерховим, лишили пʼять поверхів.
– І один з недавніх скандалів – будівництво церкви біля озера. На вашу думку, чи потрібна вона там, і чим би мала завершитися ця історія.
– Ні, вона там не потрібна. Зараз мене ще якимось антихристом зроблять у коментарях (ред. сміється) після відповіді на питання. Однозначно не потрібна, бо це зелена зона. Не потрібно всюди пхати релігію. А може хтось хоче там мечеть будувати, у нас немає в місті жодної мечеті, що у нас мало мусульман? Чому саме там будувати? Там що якесь намолене місце? Це як з церквою на Валах, розказують, що там хтось зцілився. У нас купа новобудов зведені на комунальній землі. Збудуйте там церкву, а не чергову девʼятиповерхівку.
Біля озера хотіли зробити зону для дітей з проєктором та кінозалом. Це можна зробити й без будівництва там церкви. Просто просторовими формами, інтерпретувати. Візьмемо до прикладу Польщу, яка є дуже релігійною, і вони зрозуміли, що молодь перестала ходити до церкви. Вони почали робити церкви нетиповими, гратися з архітектурними формами.
– Ходять чутки, що зелену зону біля озера зі сторони Гурика теж невдовзі почнуть забудовувати (ред. інтервʼю записано до рішення міськради побудувати там реабілітаційний центр). Що, на вашу думку, там би пасувало?
– Ми говорили, що місту недостатньо зелених зон. А ця частина завжди була зеленою зоною за генпланом. У цій зоні колись були озера, водилися видри. Зараз озера забудовані.
Можна було зробити ще одну частину парку. Коли була спека 35 градусів, там пройтися, була така гарна прохолода. І там непотрібно багато вкладатися, не потрібно робити бруковані доріжки. Є багато альтернативних видів покриття. Можна засипати доріжки галькою, або поставити деревʼяне покриття.
Може бути якісь громадський простір. Давайте думати про те, чого нам дійсно не вистачає. Якщо вже хочете забудувати, там може бути реабілітаційний центр. Це про інвестиції з-за закордону, інвестиції в наше майбутнє, в економіку нашого міста. У Львові є дуже розвинений Unbroken та Superhumans.
– І ще одна гостра тема – «реставрація» готелю Дністер. Що з нею не так? Чимало людей не бачать у цьому ніякої проблеми, а головний аргумент, який можна зустріти у мережі: «Стояв би він і розвалювався, а так зробили гарно».
– В інтернеті є вся інформація про власників, починаючи з 94-го року. Розписано, хто кінцевий бенефіціар, у кого він у власності, куди все йшло, хто довів цей готель «Дністер» до цього розвалювання.
Люди через свою неосвіченість, незнання, будуть доводити, що це красиво. Що все правильно зроблено, бо “так би стояв розвалювався”. По-перше – це не реставрація, це євроремонт.
Я завжди порівнюю наш “Дністер” та “Банк-готель” у Львові. Це був банк, з якого зробили пʼятизірковий готель. У якого теж була вежа, яка згоріла, її відновили. Зробили номерний фонд та реставрували все. А “Дністер” зі самого початку будувався, як готель.
У ньому підняли дах. Цього можна було не робити, все вирішується архітектурно. Мала бути котельня у готелі, я розумію, її можна було заховати у глибину. І блакитна лінія (ред. поверховість) споруди, вона б збереглася.
“Дністер” має бути за стилем стриманий та лаконічний. А це – це просто рагулізм. Як кажуть, людину можна вивезти з села, а село з людини ні.
– Все частіше ми чуємо про доступність та інклюзивність міст. Розʼясніть що це таке?
– Інклюзивність – це зручність для всіх верств населення. Тобто, не тільки для людей з інвалідністю, а й для мам з дітьми, з візочками, для старших людей. Щоб тобі нічого не заважало пересуватися.
Зараз замовником інклюзивності міста є війна. Колись це починали робити, але якби не війна, воно б не було в таких масштабах. Добре, що є люди, які вказують на помилки, коли бордюр лишають зависокий на кілька сантиметрів та інше. Ухили почали робити менші, бо раніше пандус був, щоб просто був пандус.
Це про зручність пересування містом на милицях, чи колісному кріслі, чи коли ти старший і тобі просто важче йти. Доступ до будь-якого приміщення, яке потрібне для обслуговування. ДБН щодо інклюзивності вже досить давно вийшов, там чітко прописано, що має бути ліфт, чи підйомник, чи ще щось інше. Комерція на першому поверсі, вхід може бути без сходів, рівно по землі.
– На скільки Івано-Франківськ відповідає цим вимогам?
– Тротуари понижаються – і це добре. Є звичайно недоліки, але їх можна виправити. Один з них стара бруківка. Її треба стесати, бо вона має бути рівна, щоб людині було зручно, я рівно ходжу, але можу об неї зашпортатися, коли дощ – можна підсковзнутися.
Погано, що далі на тротуарах використовують маленьку бруківку з фасками, зі швами. Трясеться, трясеться, трясеться. Є купа альтернативних матеріалів.
– Чи може наше місто стати повністю доступним?
– Наше місто таке, що мало б одразу бути повністю доступним, бо воно рівнинне. Це не Чернівці, чи Київ, чи Львів, які на пагорбах.
Добре, що це міняється, що є Федорків і Рогів, які відстоюють свої проєкти. Завдяки ним появилися класні приклади, як перший піднятий пішохідний перехід на Лесі Українки, “берлінські подушки”, схеми руху, організація пішохідних і автомобільних потоків. Я думаю, що хлопцям, напевно, треба дати більше волі. Навіть саме політичної волі, бо деякі проєкти втілюються не так, як мали б бути. Бо кажуть їм, що потрібно у коротші терміни все зробити, чи це ми зараз робити не будемо. І за ті самі гроші роблять гірше.
– На вашу думку, який район міста у цьому питанні найпроблемніший?
– Тут палка з двома кінцями, бо є спальні мікрорайони, які апріорі не будувалися під потреби інклюзивності, бо це радянська архітектура. Бо радянська людина не могла хворіти.
Це напевно треба ходити по вулицях й дивитися, бо десь зробили ремонт, десь переклали бруківку. Просто нехай кладуть безшовну бруківку і нехай кладуть її рівно з вертикальним плануванням, щоб ти не йшов у дощ і ще мав обходити калюжі на новому тротуарі.
До речі, вулиця Галицька, якщо йти по ній з міста, з лівої сторони, то вона доволі гарно зроблена. Там є нормальні пішохідна зона, велодоріжка, відділена зелена зона і ти собі комфортно йдеш.
Знаєте, у досконалості немає меж. Завжди буде, що вдосконалювати, навіть якщо все зроблять повністю, все одно ти будеш знаходити, що поправити. Всі нові проєкти у місті мають бути з цими нормами. Щоб місто було для людей! Ця теза дуже поширена, завжди кажуть: “Франківськ – місто для людей” чи “Місто для життя”. Це не так. Я цю тезу не підтримую, бо деколи хочеться просто виїхати за місто, щоб не бачити, що тут відбувається.
– Зараз ви займаєтеся малоповерховою забудовою, проєктуванням приватних будинків. Які запити найпопулярніші?
– Відпочинкові комплекси у горах. Таунхауси зараз дуже пішли в моду, і мені щастить зі замовниками.
Коли ми починали з хлопцями один проєкт у Вовчинцях, я їм сказав: “Давайте викинемо тут пару будиночків, їх забагато, щоб не була така суцільна стіна”. Вони спочатку не хотіли. Але ми таки один викинули. Поруч побудували ще. І так максимум по три-чотири будинки, а не стіна з десяти будинків у ряд. Люди прийшли й все розкупили. Наступний проєкт вже більший по площі, але замовники одразу кажуть: “Все, три будинки у ряді максимум”. Бо хороша архітектура продає себе сама.
Зараз замовник починає бути вибагливіший, покупець не хоче просто квадратний метр. З часів “ковіду” стала популярніша мала забудова, коли були обмеження, що не можна було на вулицю виходити, чи у парк, ліс ходити.
До нас звертаються люди з інших міст, можливо ТікТок цьому посприяв. Не всім підходить наше бачення, бо ми хочемо, щоб будинок був і функціональний, і красивий. 50% моєї роботи – переконати замовника у правильності твоїх рішень. Нещодавно був випадок: попросили проєкт маленького будинку на 90 квадратів. Зробив три варіанти планування, і я завжди собі кажу, не більше трьох циклів правок, але так ніколи не виходить. То тут поміняйте, то тут викиньте, а там заберіть. І ти вносиш ті правки, а потім все одно вертаєшся до проєкту, який був на самому початку. А потім кажуть: “А чого ти нас не переконав?”.
– Ваш проєкт меморіального комплексу став лауреатом премії Національної спілки архітекторів України. Розкажіть, де він буде знаходитися, які сенси закладали та коли цей проєкт мали б реалізувати?
– Меморіальний комплекс буде знаходитися у селі Угринів. Це декомунізація і одночасно створення пам’ятки загиблим. До нас звернулися зі запитом на меморіальний комплекс, а ми вже розробили повністю паркову зону. Там є кілька точок, між якими пересуваються люди: цвинтар, церква, джерело, де святять воду, сільська рада та амбулаторія. Що ми можемо зробити, щоб покращити цю ситуацію? Додати комунікативних шляхів, додати доріжок. І до кожної з цих точок можна скоротити шлях через ці доріжки. Тверде покриття ми передбачили тільки на основних шляхах, а інші зробили, як луки з багаторічними насадженнями.
Біля церкви зробили паркінг, бо завжди багато людей до неї приїжджають. Від паркінгу можна перейти до джерела. Залишили землю під приміщення сільської ради, яку нову планують збудувати згодом. Футбольне поле, де часто граються діти, перенесли від дороги за амбулаторію.
Меморіальний комплекс – центр цієї композиції. Хотілося, щоб це не був, як радянський памʼятник, чи насипані козацькі могили. Хотілося, щоб пам’ятник проглядався за рахунок світла – це раз. А по-друге, щоб людина, яка, наприклад випадково проїжджала повз, звернула на нього увагу. Зупинилася, підійшла подивитися, що це таке. Це не тільки меморіальна складова, а також про освіту, щоб люди памʼятали, щоб діти хотіли дізнатися.
Основа стел – шліфований архітектурний бетон, які мають поламану форму. Закладався сенс “залізо-бетон”, стійкість та міць хлопців, які воювали, які зараз там воюють. На табличках будуть імена воїнів, QR-коди з інформацією про захисників. Обриси воїнів виготовлені зі кротенківської сталі, яка патинується та робиться ржавою від впливу зовнішніх факторів.
Підсвітка у бруківці, яка складається з крапок та рисок – це азбука Морзе, і тут заховане слово “воля”. Воля від загарбників, воля духу, воля думки.
Проєкт вже помалу реалізовують. Ми підготували та передали на початку року всі кошториси на експертизу. І домовилися, що як буде йти вже реалізація, то я буду здійснювати авторський нагляд.
– На вашу думку, як Івано-Франківськ міг би вшанувати загиблих воїнів? Адже варіант з банерами на “стометрівці” здається не дуже добрим, їх часто пошкоджує негода.
– Я, до речі, про це думав. Там багато фото моїх друзів та колег, щоразу, як йду по стометрівці, бачу знайомі обличчя.
І одне з питань, чому такі великі банери? Цей формат занадто громіздкий та забирає велику частину пішохідної зони. Давайте подумаємо, де вони б могли бути та у якому форматі виконанні. До речі, це цікаве питання.
По-перше, ви праві, що ті банери весь час пошкоджує негода. По-друге, ми всі йдемо по “стометрівці”, а що хлопці з іншої сторони кубів? Давайте тоді перевертати куби. У мене є друзі з тієї сторони, деколи зупиняюся, махнув їм… Памʼятаю їх веселими, добрими.
Можливо встановити їх на Вічевому Майдані. Подумати, переграти їх десь там, де сцена, на якій в більшості випадків, будемо відверті, концерти у радянському стилі проводять.
Можна зробити якийсь шлях чи маршрут. Образно – стежка воїнів чи шлях памʼяті… Ви ж бачите, що ті, хто не мають серед загиблих рідних чи друзів, то вони просто йдуть повз банери та не звертають увагу. Має бути такий формат вшанування, щоб він спонукав підійти подивитися, почитати. Створити уніфікований дизайн-код, щоб воно не перегороджувало пішохідні шляхи, і щоб ти візуально звертав увагу. Облаштувати на популярних туристичних шляхах, але щоб було зрозуміло, що це таке. Це справді потрібно зробити.
У нас є багато бігбордів, сітілайтів, екранів, де можна б було розміщувати інформацію про Героїв.
До речі, у нас гарно реалізований на Білому домі памʼятник “Небесній сотні”.
– Ви часто розказуєте цікаві історичні факти про наше місто. Який з них здивував вас особисто найбільше?
– Я ще не зняв відео про це (ред. посміхається). Буде цікавий факт про пивзавод.
У нас насправді є дуже багато цікавих історій, про бастіон, нашу фортецю, арсенали різні, старі перебудовані храми. Купа всього!
– І на завершення – ваша улюблена франківська будівля і чому?
– (ред. сміється, довга пауза перед відповіддю) Я не можу вам виділити одну. У мене були теплі спогади про колонаду “Дністра”. Тяжкі 90-ті, батьки багато працювали і часто залишали на дідуся. І спогад такий, що він часто водив пішки у парк, і бігати через ту колонаду, коли ти розганявся і просто “вау”.
А якоїсь улюбленої споруди… Будинок з химерами, але теж через дитинство, бо вони лякали. Так само старий пивзавод був прекрасним.
Кожна будівля має свій відбиток для мене. Якийсь реставрував, наприклад, Святотроїцький собор на Василіянок – Грюнвальдській. Виділити окрему будівлю я не можу, воно все у комплексі, бо я розглядаю місто, як живий організм. І архітектурою можна програмувати розвиток міста. Але зараз він йде не у тому напрямку. Надіюся, вони колись дійдуть до того, що скажуть: “Стоп. Ми дійсно щось зробили не так”. Багато чого вже не повернеш.
Розмовляла: Тетяна Зелінська
Фото: Юрій Валько
