Український інститут національної памʼяті отримав звернення від польської громадянки Кароліни Романовської щодо можливості проведення пошуку та ексгумації останків членів її родини, яких убили 12 травня 1943 року. Ці пошукові роботи в селі Угли, що в Сарненському районі, заплановано на 2025 рік.
…Стара груша, що самотньо стоїть посеред пустки, можливо, ще пам’ятає, що до 12 травня 1943 року тут були фруктові сади, будинки, в яких мешкали польські й польсько-українські родини. Неподалік грушки стояла хата Марії Наливайко, з роду Абрамовичів і Залізків. Її мама Надія була українкою, тато Альбін — поляком. Тоді, у травні 1943 року, Марії Наливайко було 2 роки і 3 місяці. Вона дивом вижила…
— Прийшли і били поляків з Углів, палили хати, стріляли. Люди втікали. Моя мама забрала мене, ще була тітка — мамина сестра — і батькова двоюрідна сестра. Вони мене взяли і бігли в болото. Але і туди прийшли шукати людей і повбивали. Коли почали бити, мій дід втік у ліс. Маму розстріляли в голову, а я спала під нею. Поранена тітка, батькова сестра, вона була полячкою, поворушилася і заговорила, я теж вже говорила. І вона витягла мене з-під мами. Коли все стихло, дід почав нас шукати, — розповіла Марія Наливайко те, що чула роками від рідних, які стали очевидцями Волинських подій 1943 року.
Про те, хто саме наскочив на село, щоб вбити поляків і її рідних, Марія Наливайко чула різні версії — від діда, вуйка, тітки, селян з Углів, від родичів, які втекли у Польщу. Говорили їй, що то могли бути «бандерівці», енкаведисти, які у час спецоперацій перевдягалися у форму УПА, банди, які грабували людей задля наживи, радянські партизани.
З розповідей своїх тіток, які народились в Углах і яким теж вдалося дивом вижити, про цей трагічний день знає і полячка Кароліна Романовська, яка й звернулася з проханням про ексгумацію:
— Мої дід і прадід, який був старостою села, жили неподалік тої грушки. Хата була велика, бо там розташовувалася школа. Туди приїздив ксьондз на богослужіння. До прадіда приходили українці і казали йому втікати, бо буде напад. Він не хотів, бо знав, що українці і поляки живуть у злагоді. 18 осіб з моєї родини вбиті в селі Угли. Більшість прізвищ мені відома. Моя тітка Валя вже не живе, а тоді вона мала 21 рік, і мій вуйко Петро був поранений під час того нападу УПА на село Угли. Моя тітка була з польсько-української родини. Після цього вони втекли у Польщу.
Мій прадід Александр Мосейчук поховав як поляків, так і українців. Він говорив, що братська могила була між чотирма дубами, за капличкою. Ще живе моя тітка, яка там народилась місяць після цих подій. Її мама була на 8-му місяці вагітності у день нападу і чудом вижила. А її родина майже вся була вбита. По будинках через тиждень після нападу вже не було сліду, що там жили поляки. Про це моя тітка дізналась від мешканців, з якими вона товаришувала. А могилу зрівняли.
Із чотирьох дубів на місці поховання залишилось три. Там поляки встановили хрест із написом: «Пам’яті поляків, давніх мешканців с. Угли». Родина Марії Наливайко поряд поставила меморіальну плиту з викарбуваним 51 іменем поляків і українців, яких булу вбито 12 травня 1943 року. Інститут Національної пам’яті Польщі говорить про кількість жертв в Углах — від 60 до 104 убитих. Є сподівання, що запланована ексгумація дозволить встановити точніші цифри.
Нині у селі Угли немає нікого, хто був би свідком трагічних подій весни 1943 року, а саме 12 травня. Селяни знають лише якісь фрагменти з розповідей своїх батьків чи дідусів і бабусь. І не все, що кажуть, збігається. Є чимало розбіжностей і домислів.
Більшість із тих, хто живе у селі зараз, були переселені сюди вже після нападу в 1943 році.
Харитя Клевак народилась у 1936 році в селі Кричильськ, недалеко від Углів. Про те, що відбувалося по селах у 1943 році тодішнього Волинському повіту, що був під німецькою окупацією, пам’ятає. У той час їй було 7 років.
— Як починали стріляти, то мама казала всім падати на землю і не підіймати голови. Багато шкоди було зроблено. Коли я вийшла заміж, то перебралась в Угли. Люди знали, де була польська земля, боялися, що прийдуть поляки. Село було спалене, будинків не було, лишились печі, і ми їх розбирали для себе. Затоптані були могилки, не загороджені, — пригадує Харитя Клевак.
Світлана Заєць розповіла Радіо Свобода, що її тато почав будувати будинок в Углах у середині 60-х років минулого століття. Він теж переїхав сюди. Будинок розташований навпроти місця масового поховання жертв Волинської трагедії. Всі, хто приїжджає в Угли вшанувати пам’ять убитих, спілкуються зі Світланою Заєць. Але вона теж знає про ті події тільки з розповідей інших людей.
— Дерев’яний хрест уже був у 1966 році, як ми поставили хату. І на ньому польською напис. На цьому місці, де поховали жертв вбивства, був німецький цвинтар. Були хрести, вже нема. У кінці села в лісі ще була плита з прізвищами. Але нема її, час зруйнував… Старші люди казали, що українці попереджали поляків, що буде «різанина», і про це говорили ті поляки, які вижили, які приїжджали сюди в село. Заможні поляки тоді втекли, а бідні залишились, — каже Світлана Заєць.
На своєму подвір’ї Світлана Заєць в землі знайшла чорнильницю з часів Польщі. Її мама в полі викопала фрагмент статуетки. На місці, де проживали рідні Кароліни Романовської, знайшли шматок кадильниці. Всі ці речі Світлана Заєць передала Кароліні Романовській.
Серед місцевих є свої «чорні археологи», які мають старі мапи і займаються пошуками чогось цінного. То стару праску знайдуть, то польські злоті…
В Углах селяни не вельми розуміють, для чого турбувати людські останки, але кажуть, це питання не до них. Якщо вирішує влада, то нехай шукають і ховають людей, напишуть прізвища і нехай поляки приїжджають вшановувати рідних, а ще б, мовляв, дорогу зробили в село, то було б добре. Такі думки можна почути у розмовах з місцевими жителями.
Водночас Кароліна Романовська зауважила Радіо Свобода, що хоче «закрити болючий етап для її родини» і лише поховати рідних:
— Цей біль маємо пережити разом, і це нас поєднає. Не можемо більше допустити такого, щоб нас ділило. Я розумію, що Україна у стані війни. І потрібно всім говорити, що росіяни грають на цій темі. Є маса інформації, російських ботів, які оплачуються Москвою. Вони весь час цю тему використають проти єднання українців і поляків.
Про село Угли Сарненського району одним коротким реченням згадано в «Літописі УПА», це спогад учасника похідної групи ОУН на Рівненщині, упівця Василя Левковича на псевдо «Вороний», — розповідає Радіо Свобода. Він був командиром УПА «Буг», який протягом 1943 року діяв у складі групи УПА «Заграва» на Волині та Поліссі. Василь Левкович для легалізації вступив у народну міліцію в Дубно. Після її розформування, виконуючи завдання ОУН, перебував у «Шуцманшафті» (відділ, що виконував функції поліції під керівництвом німецької жандармерії), про це інформує Український інститут національної пам’яті.
У березні 1943 року він, згідно з наказом ОУН, прийшов в УПА. Тоді почалась відкрита боротьба з німецькими окупантами.
Ось що пише Василь Левкович: «Доволі складне питання було тоді з поляками. Під впливом пропаганди санаційного уряду Польщі для поляків кожний українець — це був русін-кабан, проти якого вони всіма можливими засобами вели боротьбу і донощицтво німцям, а також де тільки могли контактувалися з червоними партизанами і при їх помочі виступали проти нас. Були випадки, і навіть дуже часто, базування в польських населених пунктах боївок АК (Армія Крайова) десь навіть з Варшави, які чинили немало шкоди нашому народові, винищуючи в першу чергу нашу інтелігенцію. Одне слово, довели нас до того, що довелось їм сказати: вибирайтеся геть з нашої землі, раз не можете жити в згоді з нами. Довелося і моїм двом чотам враз з вищезгаданою боївкою очищувати від поляків село Пняки. Фактично, ми не старалися їх знищувати, а просто виганяли з села, піднявши стрілянину для постраху. У Пняках, наприклад, не було ні одного вбитого, а всіх вигнано за межі їхнього села. Звичайно, вони подавалися на захід за Буг, тобто на корінні польські землі».
А ось і про Угли: «Також ми очистили від поляків с. Угли. Десь, здається, в кінці травня ми зробили спробу захопити поїзд на залізничній лінії Сарни-Костопіль, де надіялися здобути зброю і боєприпаси».
У Польщі наголошують, що саме УПА і вбило поляків у селі Угли, а саме сотня Никона Семенюка («Яреми»). Історик, народний депутат України Володимир В’ятрович зауважив, що невідомо, що саме Левкович мав на увазі у слові «очистив».
Радіо Свобода не знайшло ґрунтовних досліджень українських істориків щодо подій саме в селі Угли. Невідомо, яка точно кількість поляків була в Углах на день 12 травня 1943 року, скільки людей встигло виїхати перед нападом і яка кількість врятувалася.
А у Рівненському державному обласному архіві Радіо Свобода повідомили, що у них немає актів цивільного стану села Угли, з яких можна було б дізнатися про те, скільки народжувалось людей у селі, вмирало, одружувалось до 1943 року.
— Перші вбивства на цих теренах були в 1939 році, коли Польща переживала останні дні і місцеве населення перед приходом радянської армії зрозуміло, що може бути безнаказаним, тому почались напади на тих урядовців, які залишалися на місцях. Це було пов’язано з нагнітанням, яке було перед тим, бо щонайменше 20 років перебували під іншою державою. У Сарненській місцевості неодноразово згадуються акти ополячення. Жахливі події в 1943 році сталися під керівництвом вертикалі, коли показували, що можна вбивати один одного і тобі нічого не буде за це. Ліси Сарненщини, ця місцевість була перенасичена різними рухами опору, озброєними людьми. У лісах були не тільки українці озброєні, але й різноманітні партизанські з’єднання, які керувалися офіцерами, які пройшли певну школу в Москві і їхня мета була насамперед посіяти розбрат між двома націями, які тривалий час жили у мирі, і запобігти виникненню націоналістичного руху, який пізніше відбувався на цих теренах, — говорить старший науковий працівник Сарненського історико-етнографічного музею Василь Кушнір.
Про причини, які довели до кривавих подій на Волині, і про впливи різних чинників — багато політиків у Польщі не хочуть чути. Усю відповідальність за «Волинську різанину», як називають трагічні події на Волині в 1942–1944 роках, у Польщі покладають на УПА.
— Сарни і Сарненський повіт, де село Угли, було частиною Поліського воєводства, і адміністративним центром був Брест. З 1930 року Сарненський повіт відійшов до Волинського воєводства з центром у Луцьку. Багато земель, які були націоналізовані польською владою, було передано військовим осадникам на певних умовах. Це були резервісти польської армії, які були озброєні. Вони почали масово заселятись на ці землі і будувати величезні колонії, господарство було чимале і добротне. Вони тривалий час жили в мирі з українським населенням. Допоки не відбулись жахливі події в 40-ві роки.
У 1941 році з приходом німців на землі Полісся тут встановилась українська влада, яка сподівалась на відновлення незалежної України. Це відбувалося до кінця 1941 року. А тоді українці почали поступово переходити у ліс. Німецька окупаційна влада передала полякам владу. Бо українці були частково дискредитовані, не діяли в унісон з німецькою владою. Поляки, які були при владі, очолювали адміністрації, формували свою політику, яка була спрямована на те, що з початку січня 1944 року буде відновлена Велика Польща у межах кордону 1939 року. Не так сталось. Сталін всіх переграв, і зіштовхування українців і поляків призвело до того, що почалось масове винищення з однієї і другої сторін, — каже Василь Кушнір.
Волинська трагедія — одна з найтрагічніших сторінок у спільній історії українців та поляків. Історичний та політичний погляд на причини масових взаємних убивств у 1942–1944 роках в Україні й Польщі різняться. У Польщі це називають «геноцидом» і «різаниною», звинувачуючи у масових вбивствах поляків УПА. В Україні наголошують, що відповідальність за масові вбивства поляків і українців на Волині несуть обидві сторони, а також окупаційна адміністрація нацистської Німеччини та радянські партизанські загони.
Число жертв теж називають різне. Польський Інститут національної пам’яті говорить про 100 тисяч убитих поляків і 5 тисяч убитих українців. Українські історики називають інші цифри: до 20 тисяч жертв серед українців і 35–40 тисяч серед поляків.
www.radiosvoboda.org
