Аналіз твору
Жанр: історико-філософський соціально-психологічний роман у віршах.
Напрям: модернізм.
Течія: неоромантизм.
Тематичний різновид жанру: історичний (за визначенням самої поетеси) роман у віршах із елементами філософського.
Віршування: ритмізований текст, часто з римою.
Тема: доля легендарної української дівчини-поетеси на тлі історичних подій середини XVII ст. — часів Хмельниччини.
Ідея: утвердження думки про невмирущість пісні, народу; возвеличення кохання як найсвітлішого людського почуття; уславлення патріотизму як самовідданого служіння батьківщині; осуд «дрібних» душ, нездатних піднятися до величі геніїв у їхній любові до Батьківщини, у коханні.
Мотив: «вірність і зрада», «геній і маса», «романтики й прагматики», «складна доля України», «історична несправедливість», «роль митця в суспільстві».
Головні герої та їх образи: людей:
Маруся Чурай — дівчина-поетеса, людина великої душі й максималістка в коханні;
мати Марусі — горда, тверда жінка;
Гордій Чурай — батько Марусі, патріот, повішений у Варшаві;
Іван Іскра — закоханий у Марусю козак-патріот, полковий обозний;
Грицько Бобренко — випадково отруєний коханий Марусі;
мати Грицька;
Галя Вишняківна — потенційна наречена Грицька, обмежена дівка;
мати Галі;
Богдан Хмельницький;
Мартин Пушкар — полтавський полковник;
Песько Черкес — козак-патріот;
Семен Горбань — війт;
дяк-філософ, із яким Маруся йде на прощу;
дід-запорожець;
природи: весна, сонце, кінь; предметів і явищ: неопалима купина; суд; шибениця; універсал; землянка; лавра; пожежа; пісня.
Символічні образи:
неопалима купина (символ незнищенного, вічного);
Гомер (символ творця й водночас історіографа нації);
пісня (символ народної душі, краси, пам’яті);
мандрівний дяк (символ віри, книжної культури);
Маруся Чурай (символ народного генія, фольклорної культури, пісні, людини високого лету, максималістки);
Іван Іскра, Гордій Чурай (символ відданості, патріотизму);
Богдан Хмельницький (символ справедливості й мудрості).
Час подій: середина XVII століття.
Місце подій: Полтава, Київ.
Композиція: твір містить дев’ять розділів, у яких розвивається дві сюжетні лінії — кохання Марусі та Грицька (і) й боротьби українського народу проти польських завойовників (2).
Сюжет:
І розділ «Якби знайшлась неопалима купина»: пожежа в Полтаві 1658 р. року дощенту знищила всі папери, у тому числі й судові, з яких би можна було щось дізнатися про суд над Марусею Чурай (пролог) — початок суду над Марусею, яку звинувачують в отруєнні Грицька Бобренка (зав’язка 1) — Маруся не захищає себе — виступають свідки — на захист Марусі стають полтавський полковник Мартин Пушкар, Іван Іскра — Марусі виносять смертний вирок.
II розділ «Полтавський полк виходить на зорі»: полтавський полк виходить у похід (зав’язка 2), звучать Марусині пісні — відтворення суворої дійсності Хмельниччини.
III розділ «Сповідь»: перебування Марусі у в’язниці, під час якого дівчина осмислює своє життя на тлі усвідомлення того, що її смерть дуже близько — спогади й роздуми про дитинство, велике (яке слугувало для неї зразком) кохання батька Гордія Чурая (забитого ляхами) й матері, стосунки в їх сім’ї — спогади й роздуми про дитинство Грицька, його родину та стосунки в ній — спогади про своє кохання з Грицем, роздуми про душу Грицька та його зраду з Галею Вишня-ківною — спогади про те, як сталося насправді отруєння — вирок суду «стратити» — Марусю виводять на страту.
IV розділ «Гінець від гетьмана»: Іван Іскра, який кохає Марусю, зі всіх сил мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, щоб повідомити того про суд над Марусею — зустріч із Хмельницьким — гетьман універсалом скасовує вирок суду.
V розділ «Страта»: Марусю ведуть на страту — вона байдужа до всього, що відбувається, фактично, вона сама винесла собі вирок і духовно вже не в цьому світі (кульмінація 1) — змалювання образів полтавців, які по-різному ставляться до страти Марусі — одна з жінок спеціально веде дітей, щоб показати страту, не усвідомлюючи, що хоче показати смерть великої людини — в останній момент Іскра з’являється з універсалом (розв’язка 1) — Маруся не розуміє, чому її не стратили.
VI розділ «Проща»: Маруся живе, ледь жевріючи — похід на прощу до Києва — зустріч із мандрівним дяком-філософом — розповіді дяка про Якова Остряницю, Северина Наливайка та Ярему Вишневецького (який сплюндрував Україну, хоча був нащадком великого Байди Вишневецького) — картини зруйнованої України — думки Марусі про історію своєї землі.
VII розділ «Дідова балка»: Іван Іскра з Марусею відвідують старого запорожця (який колись 20 років був у турецькому полоні, а після звільнення оселився під Полтавою й займається різьбярством), щоб попередити про наступ ворожих військ — дід не бажає полишити свою вбогу хатину.
VIII розділ «Облога Полтави»: облога Полтави, яка вже триває 4 тижні (кульмінація 2) — Іван Іскра відвідує хвору й самотню Марусю (мати її померла) — пропонує одружитися — Маруся відмовляє йому.
IX розділ «Весна, і смерть, і світле воскресіння»: Маруся прощається з Іскрою — чекає на свою смерть — облога Полтави знята (розв’язка 2), життя повертається — повз вікна Марусі проходять козаки, співаючи її пісень (епілог 2) — здалеку лине пісня «Ой не ходи, Грицю», яку співають дівчата — Маруся благально просить ще зачекати співати цю пісню, таки вона ж бо ще жива (епілог 1).
Доля Марусі Чурай цікавила багатьох митців і дослідників (Г. Барановського, В. Самійленка, О. Шаховського, М. Старицького), а пісня «Ой не ходи, Грицю» стала мотивом для появи низки художніх творів, наприклад: «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської.
Особливості сюжету
На початку твору — розв’язка, що поєднує його з новелою. Дві сюжетні лінії: визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти під проводом Б. Хмельницького; любовна лінія, що розвивається за принципом трикутника: Маруся — Гриць — Іван Іскра.
Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах», — каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот».
Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями.
У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені найкращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, найкращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва тягнеться через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно.
Стиль мовлення, добір лексики вражає точністю вживання. Живий діалог у сцені суду змінюється ліричним внутрішнім монологом героїні. А у другому розділі слово бере автор, щоб високим стилем громадянина говорити про велич подій, на тлі яких розгортається особиста трагедія героїв. Л. Костенко вступає у діалог з героями і читачем, вражаючи точністю і красою вислову. Часом вона вживає несподівані порівняння, що коренями сягають глибин народної образності: «зірками ніч висока накрапала», «слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі», «душа до ранку смутком осипалась» та інші. Із цих порівнянь народжуються метафори, які також трапляються в тексті.
Гармонійне поєднання лексики, синтаксису живої народної мови, . чутливість до слова — ось головна риса мови і стилю Ліни Костенко, притаманні роману «Маруся Чурай».
Емоційній виразності слова сприяє також форма віршування, В основному автор використовує шестистопний ямб, але разом із тим у романі можна побачити приклади римованої прози. Така багата палітра художніх засобів робить твір Ліни Костенко по-справжньому талановитим, підносить його на рівень найкращих зразків світової художньої літератури.
Художні засоби виразності: увесь арсенал, а для створення історичного колориту — історизми, архаїзми, фразеологізми, постійні епітети.
Проблематика:
- любові й зради;
- патріотизму і пристосуванства;
- митця і народу, свободи творчості;
- причин утрати української державності;
- родинних стосунків;
- батьків і дітей;
- виховання;
- служіння народові.
Примітки та корисна інформація: В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю…».
Історичне полотно твору становить окрему сторінку, через яку ще раз висвітилися долі героїв роману. І життєву лінію головної героїні, Марусі Чурай, Ліна Костенко ввела в бурхливі соціально-політичні перипетії суспільного поступу України XVII століття, а ще точніше — періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Представники козацької республіки в романі — Богдан Хмельницький, Лесько Черкес, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Яким Шибилист і ті, хто з небуття «повернулися в думі» (Яків Остряниця, Гордій Чурай, Павлюк, Наливайко). До цього славного лицарства належить і дід Галерник, «самітник і химерник», котрий «од трьох шабель ще й досі не загоєн». Грицько Бобренко теж козак, але він з часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, неодноразово повторивши Марусі: «Любов любов’ю, а життя життям».
Любов і зрада, пісня й історія — найголовніші ідейно-естетичні начала, що визначають багатство поліфонії твору.
Твір побудований на антитезі — протиставленні високого й низького, приземленого й духовного. Вибір життєвих пріоритетів ділить персонажів твору на два світи, які перебувають у жорсткому конфлікті. Усі події життя героїв визначаються їх належністю до котрогось із цих світів. Протиборство двох таборів не лише соціальне — воно має ширше підґрунтя. Соціальне розшарування помітне вже в першому розділі, коли знайомимося із запорожцями та «домариками»; наявна також і відмінність їх духовних світів. Саме цей конфлікт у романі — чи не найголовніший. Для українця того часу основний спосіб життя — осілий, тобто життя хлібороба, селянина. Тому, наприклад, не можна сприймати образ Бобренчихи, яка закопалася в землю, «як кріт», лише негативно. Цей образ радше правило, ніж виняток. Винятком є Маруся — з її духовним буттям понад своїм часом.
За роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність» 1987 р. Ліна Костенко удостоєна Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.