Попередження про мінну небезпеку. Фото: Новини Донбасу
Люди, які тривалий час жили на лінії фронту, дивляться на життя дещо інакше. Страх наразити себе на небезпеку у багатьох притупляється, поступаючись місцем бажанню скоріше повернутися до мирного життя. Заради цього люди готові важко працювати, надавати один одному підтримку, нерідко йти на ризик, який з боку може здатися необдуманим. У цьому матеріалі «Новини Донбасу» розкажуть, як жителі кількох населених пунктів самостійно очищали свої двори, вулиці та поля від мін і снарядів, що не розірвалися. Як свідомо йшли на загрозу потрапити під обстріл, аби допомогти землякам.
Сапери мимоволі
На сьогодні близько 20% території України, за даними МВС, вважається потенційно замінованою. Це регіони, де велися і ведуться активні бойові дії. У результаті на полях залишилися десятки тисяч мін та інших боєприпасів, що не вибухнули, які наразі унеможливлюють ведення сільського господарства. І хоча на місцях постійно працюють сапери, процес розмінування потребує тривалого часу. Щоб прискорити якнайшвидше повернення до мирного життя, деякі місцеві жителі самостійно займаються очищенням дворів і полів від вибухонебезпечних предметів.
Так вчинили жителі села Партизанське Первомайської територіальної громади Миколаївської області, які протягом восьми місяців, з початком повномасштабного вторгнення Росії, жили під постійними обстрілами. За словами старости Раїси Шульги, щойно лінія фронту відсунулася і небезпека обстрілів минула, люди взялися до розмінування. Прибирали не тільки фрагменти боєприпасів, які візуально не становили небезпеки, а й артилерійські снаряди, що не розірвалися. Принцип був такий: якщо протягом місяців не вибухнуло, то вже й не вибухне. Деякі жителі навіть навчилися самостійно викручувати з боєприпасів детонатори — цей досвід вони почерпнули у саперів.
Раїса Шульга. Фото: Суспільне
«Усі знайдені предмети складали окремо де-небудь на узбіччі, після чого викликали ДСНС. За день могли знайти п’ять — сім снарядів і мін. Звісно, у ДСНС просили не торкатися. Однак люди діяли на свій страх і ризик, бо швидше хотіли відродити життя. Адже основне джерело доходу в нашому регіоні — це сільське господарство. Тож дуже багато залежить від можливості вчасно посіяти та зібрати врожай. А сидіти й дивитися, як поля заростають бур’яном… У підсумку всі домогосподарства, всі вулиці в селі ми зачистили в перші два місяці. Загалом, майже 80% села люди розмінували самі», — розповіла «Новинам Донбасу» Раїса Шульга.
Зазначимо, що селяни не торкалися всіх боєприпасів без розбору. Виносили лише ті з них, які виявили внаслідок «прильотів». Територія, де потенційно могли бути встановлені російські міни та всілякі «розтяжки» — обходили стороною. Однак міни все одно зустрічалися. Один такий випадок ледь не закінчився трагедією. Торік на протитанковій міні підірвався трактор. На щастя, тракторист вижив, а жителі перестали займатися розмінуванням. Утім, перерва тривала не більше двох тижнів. Згодом були й інші випадки, коли техніка наїжджала на вибухонебезпечну «болванку». Чоловік Раїси Шульги розповів нашим журналістам, що сам на комбайні одного разу проїхався по касетному снаряду.
«Побачив, щось заблищало. Повернувся. Виявилося, що я двічі проїхав по «касетці». Зліз, узяв у руки й виніс трохи далі, поставив мітку, викликав ДСНС. Я так думаю, якщо мало вибухнути, то вибухнуло б раніше», — розповів чоловік.
Ще одну небезпечну знахідку Раїса Шульга з чоловіком виявили тижні три тому. Небезпечними предметами виявився гранатомет «Муха» і протитанкова міна ТМ. А тиждень тому в полі було знайдено 120-мм снаряд від російської самохідки «Нона». Цікаво, що дана ділянка поля оброблялася технікою неодноразово протягом двох років, але снаряд був виявлений тільки зараз.
Знак «Стоп міни». Фото: Новини Донбасу
Може скластися враження, ніби жителі Партизанського не цілком усвідомлюють усю загрозу, що йде від вибухонебезпечних предметів. Але потрібно звернути увагу, що люди до цього багато місяців жили під обстрілами. Практично у кожного пошкоджено або зруйновано житло. А тому життя в умовах небезпеки стало для жителів села звичним. У самої Раїси Шульги через вибух серйозно постраждав будинок. Втративши на певний час житло, жінка оселилася в Миколаєві, що за 30 км, водночас навіть під обстрілом продовжувала щодня їздити в село і виконувати свої посадові обов’язки.
Сьогодні основним завданням, яке ставлять перед собою жителі Партизанського — це якнайшвидше відродження села.
«Ми пам’ятаємо, яким наше село було раніше. І ми не хочемо його бачити, таким як зараз. А тому сповнені ентузіазму все відновити», — зазначила староста.
На сьогодні Партизанське поступово відроджується. Особливою гордістю жителів є будівництво будівлі, призначеної для проведення часу дітей, яких у селі вже 32. Річ у тім, що в населеному пункті зруйновані школа і клуб, а в будівлі для дітей немає вільного місця. Тому жителі вважають, що будівництво дитячих приміщень стане важливим початком до відродження населеного пункту.
Мета виправдовує ризики
Активно займалися розмінуванням і мешканці села Прибузьке Миколаївської області, яке протягом перших восьми місяців від початку повномасштабної війни перебувало в «сірій зоні». Але на відміну від своїх земляків із Партизанського, жителі Прибузького намагалися не торкатися артилерійських снарядів і тих, які їм були невідомі. Місцеперебування небезпечних предметів люди фіксували й дані передавали співробітникам ДСНС. А ось згорілі снаряди реактивних систем від «Смерчів» і «Градів» жителі виносили самостійно. У підсумку, за активного сприяння селян, за два роки саперам вдалося очистити 70% території населеного пункту.
Докладніше про те, як відновлювалося село «Новинам Донбасу» розповів місцевий житель Богдан Урсуляк. У Богдана є своє фермерське господарство на 200 гектарів, з яких 90% території вже розміновано. Попри, здавалося б, очищену площу, Богдан вважає за краще самостійно займатися обробкою землі, оскільки не хоче ризикувати життями працівників.
Богдан Урсуляк. Фото: Kurkul
«Я не можу посадити механізатора і сказати, поїдь, зори он ту ділянку. Не хочу підставляти людей. Тому сам сідаю за кермо і їду», — розповів фермер.
Чоловік зазначив, що під час поїздки полем на сільгосптехніці намагається бути максимально уважним і дивитися не тільки перед собою, а й у бік, яким рухатиметься на наступному колі. При цьому сам Богдан разом з рештою фермерів під час обробітку землі використовує габаритні трактори типу Т-150К. Кабіна цих машин розташована високо над землею, і в разі детонації боєприпасу шанси вижити все ж вищі, ніж у меншої техніки.
Особливу увагу Богдан приділяє процесу відновлення села. Після багатоденних обстрілів 70% будинків населеного пункту були пошкоджені або зруйновані. Також у селі були перебиті лінії електропередач, були відсутні мобільний зв’язок і вода. Однак місцевим жителям вдалося в короткі терміни розв’язати базові проблеми.
«Ми допомагали один одному відновлювати житло. Знайомі, друзі, куми — всі діяли спільно. Біда об’єднала людей. Коли в село прибула бригада фахівців для відновлення лінії електропередач, жителі почали активно допомагати. Це дало змогу електрифікувати село набагато раніше. Також нам вдалося своїми силами тимчасово розв’язати проблему водопостачання. Через обстріли водонапірна вежа була пошкоджена осколками, проте вдалося заварити пробоїни. Мобільний зв’язок також налагодили, під’єднавши до акумуляторів генератор, у результаті зв’язок у селі був щодня по 8-10 годин», — розповів Богдан.
Зазначимо, що випадки об’єднання людей заради підтримки та відновлення життя в населених пунктах — типова картина багатьох прифронтових сіл і селищ. Адже волонтери та представники держслужб не скрізь мають можливість проїхати через мінну небезпеку та обстріли.
Ще однією компонентою прифронтового життя є високий ступінь відповідальності тих, хто зобов’язався виконувати функції місцевого управлінця. Ми розкажемо це на прикладі села Рижівка, що розташоване в Білопільській громаді Сумської області за один кілометр від кордону з РФ.
На сьогодні через обстріли та майже дворічну відсутність електроенергії в населеному пункті проживає лише шестеро людей. Однак місцевий староста Сергій Анікін регулярно привозить людям їжу та медикаменти, хоча кожна така поїздка може стати для нього останньою.
Староста Рижівки Сергій Анікін. Фото: особистий архів Сергія Анікіна
Староста розповів, що в село їздить здебільшого на двоколісному транспорті — мотоциклі, мопеді чи велосипеді. Так, пояснює, є шанс, що по ньому не «прилетить».
«Якщо їхати машиною, по ній одразу вестиметься обстріл, може прилетіти FPV-дрон. Якщо ж їхати мопедом, є промінчик надії, що по ньому стріляти не будуть. Поки таких прецедентів не було», — розповів він «Новинам Донбасу».
Смертельний ризик давно став типовим для керівника Рижівки. Був випадок, коли через весняне бездоріжжя виїхати з села можна було тільки на одній ділянці. Але для цього потрібно було побудувати міст через струмок. Тоді Анікін разом із ще кількома односельцями розмінував територію, після чого люди взялися будувати невеликий міст. На будівництво пішло два тижні, бо практично кожна вилазка закінчувалася для людей обстрілом і їм доводилося ховатися. Був випадок, коли староста наступив на розтяжку, яку не помітив у траві. На щастя, детонатор не спрацював і чоловік, а також жінка, яка йшла за ним, не постраждали.
Міст через струмок біля Рижівки. Фото: особистий архів Сергія Анікіна
Сам Сергій Анікін пояснює, що давно перестав думати про смертельну небезпеку. Головне, каже, відповідальність за жителів.
«Я давав присягу людям. Залишити їх я ніяк не можу», — підсумував він.
Життя людей, які живуть у прифронтових регіонах, сповнене труднощів. Це змушує громадян вдаватися до єдино правильного рішення — об’єднувати зусилля. Лише такий підхід допомагає оперативно вирішувати завдання з відновленням, мінною небезпекою. Визначати інші суспільно важливі пріоритети, і вирішувати їх, попри високий ступінь ризику для власного життя. Бо від цього залежить добробут тих, хто перебуває поруч.
