Анестезіолог столичної лікарні «Охматдит» Ярослав ІВАНОВ восьмого червня разом із колегами-хірургами проводив операцію п’ятимісячному хлопчику. Цього дня в лікарню влучили російські ракети… Ярослав виніс зі зруйнованої операційної маленького пацієнта. Лікаря поранило, але він не зважав на це, бо рятував дітей, які залишалися у відділенні.
Ярослав оперував разом із хірургом Олегом Голубченком, фото якого у закривавленому білому халаті облетіло всі світові медіа.
Кореспондентка «МБ» поспілкувалася з Ярославом Івановим, який розповів про операцію під обстрілами й про те, як рятував дітей зі зруйнованого відділення.
«Диво, що відійшов від вікна»
39-річний Ярослав Іванов закінчив Новоселицький медичний коледж і Чернівецький медичний університет. Уже сім років він працює анестезіологом у відділенні інтенсивної терапії дитячої лікарні «Охматдит».
На восьме липня хірурги запланували дві операції – дітям п’яти й чотирьох місяців. Першому мали зробити операцію п’ятимісячному Тарасу. Оперували вроджену патологію незрощення верхньої губи.
– О 09.30 розпочали в операційній, яка розташована на шостому поверсі. Вона мала тривати 1,5-2 години, – розповідає Ярослав. – О 09.45 пролунала тривога. У нас такий алгоритм: якщо чуємо, що тривога загрожує життю, нашому та пацієнтів, то скасовуємо наступні операції, але продовжуємо ту, яку вже розпочали.
Перші вибухи лікарі почули після 10.00. Ярослав попросив хірургів пришвидшуватися. Операція на цей момент зробили майже на 60 відсотків. Та ніхто навіть не припускав, що ракети націлені на дитячу лікарню.
– Я вважав, що «Охматдит» – це одне із найбезпечніших місць, – каже Ярослав Іванов. – Зазвичай під час операції пишу документацію біля вікна. Так було і цього разу, але чомусь у той момент вирішив перевірити параметри пацієнта. Відійшов від вікна, обійшов пацієнта і став обличчям до хірургів. У якийсь момент навколо повітря затягнуло, а потім усе полетіло…І хірурги, і інструменти, і скло з вікна. Нас вибуховою хвилею від операційного стола просто відкинуло в інше приміщення. За п’ять секунд ми з анестезисткою Аліною Шовкун зрозуміли, що сталося. Нічого не було чути, все сипалося. У роті відчув присмак крові. Але ми з Аліною зорієнтувалися, оцінили свої пошкодження. Анестезистка сказала, що не смертельно, можна працювати. Ми одразу кинулися до дитини. Я підхопив хлопчика. Він самостійно не міг дихати, оскільки був у наркозі. Але апаратура не працювала: її було знищено. Не працював наркозний апарат. Потрібно було швидко під’єднати дитину до штучної вентиляції легень, але не могли цього зробити, бо усе порозбивалося. Тоді попросив хірургів, яких відкинуло в сусіднє приміщення, щоб вони швидко принесли мішок Амбу, який використовують у таких випадках. Я почав від’єднувати дитину від усіх датчиків. Оцінили, що хлопчик не пошкоджений. Основний удар на себе взяв хірург Олег Голубченко, який стояв спиною. Паніки у нас не було, лише був страх, що може завалитися стеля.
«Роздихував дитину в укритті»
Ярослав підхопив дитину на руки й побіг в укриття. Дорогою вентилював легені дитини, бо хлопчик не міг дихати. Накривав його собою, тому що усе сипалося, а в дитини було відкрите операційне поле, тобто відкрита рана.
– Я побачив кров. Спочатку подумав, що це кров дитини, лише згодом зрозумів, що це капало з мене, – згадує Ярослав. – Осколками мені порізало руки, голову, обличчя. Коли пробігав коридором, помітив батьків хлопчика, які лежали на підлозі. Вони кричали, бо думали, що дитина померла. Ми їх заспокоїли, що усе гаразд. Усе навколо сипалося, сходи відійшли від стін. Ми почали спускатися в укриття. Я думав там більш безпечне місце, щоб далі здійснювати маніпуляції з дитиною – роздихувати її. Але після прильоту почалася сильна пожежа, і з відділення токсикології затягувало сильний смог в укриття. Дихати там було неможливо. Довелося йти в інше приміщення. Одна з медсестер повитирала мене від крові, тоді я вже зрозумів, що в обличчі є скло, бо на адреналіні болю не відчував.
Я мав зняти трубочку в дихальних шляхах дитини, через яку вона дихала, і для цього потрібен був шприц. У мене його не було, добре, що випадково поруч була медсестра, яка мала шприц, і ми зняли трубочку. Дитина задихала самостійно.
Евакуйовували важких дітей
Після цього лікарі перемістилися в інше приміщення, де дитину можна було під’єднати до монітора, щоб визначити її стан. У цей момент передзвонили колеги з іншої дитячої лікарні, які дуже швидко приїхали своїм транспортом і за 15 хвилин забрали дитину у свою операційну, де й завершили операцію. А Ярослав, попри травми, побіг у своє відділення рятувати інших дітей.
– У нашому відділенні лежало багато важких дітей, і їх мали евакуювати. Також травмувалося багато колег, і їм теж надавали допомогу, – згадує Ярослав. – Олег побіг у відділення токсикології, де розгрібали завали, а я з колегами займався транспортуванням діток, яких треба було максимально швидко забрати з розбомбленої лікарні, бо у нас зник кисень, вода, світло. А всі діти були під’єднані до апаратів штучної вентиляції легень, тож самостійно дихати не могли. Дуже швидко відреагували колеги з інших лікарень Києва, і хворих дітей поперевозили. Усі лишилися живими й цілими.
Лише після того, як усіх дітей перевезли зі зруйнованого відділення, колеги змусили Ярослава Іванова зайти в маніпуляційну, щоб обробити рани.
– Заливало кров’ю обличчя, руки, треба було обробити рани. Змогли це зробити десь через півтори-дві години після удару. У той час думок про себе взагалі не було, – зізнається Ярослав. – Скло, яке з мене дістали, я залишив собі на згадку. І думаю, це диво, що я у той момент відійшов від вікна.
Лікарі відділення інтенсивної терапії «Охматдиту» зараз переїхали в Київську обласну лікарню, де є змога працювати.
– Уже працюємо на повну. Ми прооперували через три дні другу дитину, операція якої була запланована на восьме липня. Батьки не хотіли їхати в інші лікарні, – продовжує розповідати Ярослав. – Нещодавно заїжджали в лікарню, щоб перевезти апаратуру, і побачили стан нашого медичного закладу. Увесь хірургічний корпус постраждав. А, наприклад, у Міністерстві інфраструктури, яке за 50 метрів, навіть шибки не вибило.
– Я досі не можу усвідомити, що росіяни обстріляли дитячу лікарню. Це був не уламок ракети, не «шахед». Це було пряме влучення, щоб завдати якнайбільше шкоди. О десятій ранку в лікарні саме година пік: багато пацієнтів на консультації, тривають операції. На мою думку, усе було вирахувано чітко. Головну хвилю удару прийняв наш корпус. Операційна, де ми працювали, – на шостому поверсі. Він останній, тож вибухова хвиля пішла вгору.
Ярослав зізнається, що на повітряну тривогу після останніх подій реагує так, як і раніше: «Лише ретельніше обдумую, як діяти у таких ситуаціях, щоб все було злагоджено».
