Аналіз твору
Рядок за рядком письменник розкриває нам, що за Костевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо викличною поведінкою криються біль, прагнення мати хоч одну рідну душу на доказ того, що він – не «байстрюк». Автор не обминає суто натуралістичних деталей в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на «забитого, боязкого собаку», що вишкіряє зуби й гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Чи не гірка іронія і протест проти безправного становища дитини звучить в рядках: «Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, не заплаче, таки ж . Його так і прозвали за це «кам’яним виродком». Звичайно, «кам’яного виродка» не жаліли й діти.
А проте, коли Кость дізнався про свого батька, в нього прокидаються якісь надії, а згодом – дивна ніжність до недопалка, що побував у руках його батька-пана; Кость судомно тримає у руках його як найдорожчу в світі річ («То татове!»), яка хоч якось пов’язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помирає, з тим недопалком Костя і поховають. Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, «як горох» – вони, як усі оті «хр-р-р!» розкривають читачеві глибокий розпач «впертого» підлітка від усвідомлення власної «нічийності». Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до «кумедного» Костя.
Кость постає у творі гордим і дивакуватим («І схопивши вмить з голови картуза, почав рвати його зубами», «Річ у тім, що Кость ніколи не плакав, як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси – нізащо не плакав»), добрим і щедрим («А не жаль! Мені нічого не жаль…», «Хочеш мій кашкет? – На. — Він скинув картуз і простягнув його Данилкові)», мовчазним («Кость щось разбалакався сьогодні. Ще так і не було ніколи: то все мовчить, а то он який»), вразливим («І тільки одного він, здається, не любив, коли йому починали говорити, що він – байстрюк, а батько його – пан. Тоді він зараз же схоплювався й біг щосили куди-небудь подалі»), терплячим («Коли ж уже наприклад, кинуть за пазуху жарину або заткнуть голку в бік, то заверещить тоненько-тоненько, зажмуриться й біжить куди попало. А все-таки не плаче»).
Цитати: «Зеленкуваті, вузенькі, глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились, і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшно боліти, більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він нізащо не кусався.», Кость поводився «Чисто як забиті, боязкі собаки з підверненим під себе хвостом і зігнутими ногами», «Іноді він чогось облизував губи й держав їх роззявленими — видно, сохли вони в нього!..», «…простягнув усім свою чорну, подряпану невеличку руку», «…простягнув одну чорну, порепану ногу Кость, лизнувши губи», «…всі були в свитках і чоботях, а Кость босий і в одному піджачку та брудній сорочці. Груди були розхристані», «— А мені не жаль! — раптом швидко промовив, немов сам себе провірив і був дуже тим задоволений», «А Кость, підождавши з витягнутою шиєю і бачачи, що не будуть бити, тихенько одходив убік і спідлоба дивився на всіх швидкими зеленкуватими оченятками», «Губи йому посиніли, тоненький носик побілів і витягнувсь, очі забігали непокійно», «…худі веснянкуваті щоки його розжеврілись, губи розкрились і він часто облизував їх».
Данилко, Семенець, Микита. Селянські діти, які пасуть свою худобу. Ці хлопчики, на відміну від Костя, взуті, тепло вдягнені, а Данилко зображений, як «маленький чорненький», «чистенький, як кузочка». Усі троє люблять посміятися з Костя, дражнять, говорячи про пана.
Тетяна. Кухарка, «стара ряба дівка». Спершу боялася, що Кость хворий на холеру, а коли переконалася що ні, доглядала і жаліла хлопчика.
Лановий. Працював у пана, мав «руде бородате лице з синім шрамом над бровою.». Побив Костя, бо не пильнував худобу і вона зайшла у пшеницю.
Пан. Ставиться байдуже до проблем своїх людей, не визнає своїх позашлюбних дітей. «Пан же стояв і з нудьгою чекав, коли фершал обдивиться. Сам був поважний, з широкою, чепурно розчісаною бородою й суворими очима в окулярах. Коли яка з покоївок його ставала вагітною, він кликав її до себе, скидав окуляри, й очі ставали ще суворішими. Він дуже був строгий щодо цього — зараз же давав рощот, хоч би дівка й присягалася, що дитина від нього. Дівка не повинна мати дітей без божого благословення, без вінчання. І сам навіть церковним старостою був. Іноді давав коня або корову на дитину. І селяни казали, що хоч строгий, зате добрий і жалісливий.»