Анна Барбіна із Сумщини. Живе в Чернівцях. Щонеділі жінка виходила разом із маленькою донькою Емілією на Центральну площу Чернівців, щоб підтримати акцію «Полон убиває».
Жінка разом із іншими учасниками намагалася привернути увагу до військових, які перебувають у російському полоні. Серед них був і її чоловік, пише molbuk.ua
Андрія мобілізували навесні 2023 року. Життя цієї сім’ї змінилося, коли Анна дізналася, що чоловік потрапив у полон.
«Завжди вірила, що він повернеться»
Анна розповідає, що про зникнення Андрія дізналася через його побратима.
«Восьмого липня 2023 року мені подзвонив побратим Андрія і повідомив про його зникнення. Через 12 днів я отримала дзвінок з невідомого номера у Telegram. Мені сказали, що мій чоловік у полоні. Тоді ж я почула голос Андрія. Він сказав, що все добре, але я відчувала, що не все так, як каже…» – пригадує жінка.
Упродовж наступних восьми місяців Анна не мала офіційного підтвердження статусу чоловіка, що він полонений. Андрія вважали зниклим безвісти. Попри це Анна не втрачала надії. Вона вірила, що чоловік невдовзі повернеться.
Фото: МБ / Акція у Чернівцях на підтримку військовополонених та безвісти зниклих українських бійців
«З часом вдалося змінити статус із безвісти зниклого на полоненого. З’явилися списки з іншої сторони, де був Андрій, і вони стверджували, що цих людей планують обміняти. Проте тривалий час обмінів не було. Коли обмін нарешті відбувся, я отримала повідомлення від Координаційного штабу: «Андрія звільнено з полону». Я розплакалася. Донечка була дуже рада. Ми довго не могли до нього поїхати, але коли він був у Львові на медичній комісії, ми нарешті змогли зустрітися і вже разом приїхали додому в його відпустку», – розповідає Анна.
«Найважчими були перші два місяці»
Андрій служив на Донеччині у складі 10 гірсько-штурмової бригади. Був водієм-механіком. Під час виконання бойового завдання восьмого липня 2023 року разом із побратимом потрапив у полон, зайшовши на позиції ворога.
«Найважчими були перші два місяці, коли нас тримали в підвалах. Ми тоді навіть ніде не були зареєстровані. Після цього нас перевели до СІЗО, де почалися офіційні допити, вже потім відправили до колонії на Луганщині. Там я провів пів року», – каже чоловік.
За словами Андрія, життя в колонії було «дещо легшим», хоча на зв’язок з рідними виходити не вдавалося.
У полоні військовий пробув 11 місяців. Вже 31 травня 2024 року його разом із групою інших полонених везли на обмін.
«Дорога до самого обміну тривала близько 12 годин. Щойно перед самим кордоном нас розв’язали, і в автобус зайшли наші, це було полегшенням, яке навіть не передати словами. Коли вже їхали через Сумщину, нас зустрічали люди з прапорами та квітами», – усміхається Андрій.
«Більше почав цінувати життя»
Після повернення з полону Андрій зізнається, що почав більше цінувати життя.
«Моя реабілітація тривала три тижні. Після цього я отримав відпустку і нині звільнений від служби. До цивільного життя було важко повертатися. Навіть трохи дико почувався, бо відчував повну свободу діях: міг просто піти до магазину, зателефонувати коли і кому хочу… Та найголовніше – я побачив доньку, яка так виросла за цей час», – розповідає Андрій.
Чоловік зізнається, що полон на ньому таки позначився.
«На початку дуже схуднув, відчував слабкість. Упродовж полону росіяни намагалися переманити мене, пропонували, щоб моя дружина переїжджала в Росію, але я категорично відмовився», – говорить Андрій.
Нині чоловік із сім’єю намагається провести якнайбільше часу.
«Ми з дружиною знайомимося з новими місцями, у вересні планую повернутися до роботи. Хочу відвідати батьків на Сумщині. У Харків, де ми жили до війни, повертатися небезпечно, тож поки що будемо в Чернівцях. Відвідуватимемо акції на підтримку полонених і безвісти зниклих, бо це важливо», – ділиться чоловік.
Анна додає: «Досі здається, що нам дуже пощастило, адже є родини, які чекають своїх рідних уже тривалий час. Віримо, що невдовзі всі повернуться до своїх рідних».
