Колаж: «Новини Донбасу»
Рівно 10 років тому, 5 липня, українська армія звільнила Слов’янськ та Краматорськ. Саме з цих міст у 2014 році розпочалася російська окупація та війна на Донбасі.
Що відбувалося у Слов’янську та Краматорську під час окупації? І як зараз згадують ті події мешканці міста, місцеві активісти та військові ЗСУ, які брали участь у звільненні, — читайте у репортажі «Новин Донбасу».
Гіркін та поребрик
Саме Слов’янськ і Краматорськ Росія дуже хоче, але не може захопити вдруге. Десять років тому обидва міста майже 2,5 місяці контролювали бойовики, які називали себе «народним ополченням Донбасу». Керував ними експолковник ФСБ Ігор Стрєлков (Гіркін). Це зараз він ворог Кремля, який опинився у російській в’язниці, а тоді був головним героєм пропагандистських сюжетів.
«Якби наш загін не прийшов на Донбас і не став би ядром опору та ядром «руської весни» на Донбасі, то, швидше за все, без цього ядра «руська весна» була б придушена», — говорив Гіркін.
Ігор Гіркін. Фото: Сергій Ваганов
Через місяць після анексії Криму, 12 квітня, Гіркін разом із російськими «зеленими чоловічками» захопив міське відділення міліції Слов’янська та будівлю СБУ. Паралельно бойовики заявили про контроль над відділенням міліції у Краматорську. Одразу ж навколо міст почали будувати блокпости та укріплення. Основні дороги перекрили. Місцева влада і силові структури здебільшого не протидіяли загарбникам. А мер Слов’янська Неля Штепа називала бойовиків «нашими хлопцями». Пізніше її звинуватили у посяганні на територіальну цілісність та недоторканність України, але суд триває вже 10 років. Звинувачення вона заперечує.
«Ніхто нікого не захоплював. Слов’янськ просто здали. На жаль, і досі ніхто не покараний. Навіть Неля Штепа. Вона досі живе у Слов’янську», — вважає голова організації «Слов’янська січ», військовослужбовець Василь Хоменко.
«Ніхто не чинив їм опору. Ні поліція, ні якісь загони. Ніхто нічого не зрозумів, і всі, мабуть, були не проти», — згадує жителька Краматорська Галина.
Жителька Краматорська Галина. Фото: «Новини Донбасу»
«Все нормально, пацани, ми за вас. Пацани, відійдіть. Далі, далі, нах…й, за поребрик. Давай, давай, пацани!» — цей вже легендарний «поребрик» пролунав у Краматорську.
Слово стало загальновживаним у російсько-українській війні. «Поребриками» спочатку часто називали військових РФ, адже у жодному регіоні України, зокрема й на Донбасі, такого слова не вживали.
«За що ви вирішили одне одного вбивати? На це запитання ніхто не мав відповіді. За що? Друга світова війна, там бандерівці, тут Червона армія. Змішали все, що можливе і неможливо. І росіяни були. Пам’ятаю, абрикоси якраз почалися. Ще зелені. Вони хапали ці абрикоси зеленими, просто жували. Типу: «У нас у Росії такого немає»», — згадує в розмові з «Новинами Донбасу» командир пошукової групи «Плацдарм» Олексій Юков.
«Були російські прапори і ті, хто їх тримав, — це були зовсім інші люди. Не схоже, що це мешканці нашого міста, нашого Краматорська», — вважає місцева мешканка Надія.
Про присутність російських військових у Слов’янську та Краматорську сказав «Новинам Донбасу» й активіст Василь Хоменко.
«Я звернув увагу, що були хлопці — військові, екіпіровані так непогано. Із наколінниками, з якимись щитками навіть на ногах. Оце не наші хлопці. Це були залітні з Раші. Швидше за все, це була їхня кадрова армія», — наголошує він.
Голова організації «Слов’янська січ», військовослужбовець Василь Хоменко. Фото: «Новини Донбасу»
«Ось ці, які нібито прийшли нас від когось звільняти чи дозволяти мені говорити російською мовою… Я не знаю, що їм треба було. Я не зрозуміла цих людей зовсім. Не зрозуміла, що їм тут треба і хто вони такі», — додає Краматорська мешканка Галина.
Але вже 14 квітня озброєні люди у камуфляжі розповіли, що вони — це «зелені чоловічки», які до цього були у Криму. Щоправда, невідомі стверджували, що є українцями, які нібито приїхали забезпечити світле майбутнє. Методи для цього обрали специфічні: обстріли, залякування, взяття в полон, побиття та терор місцевих мешканців. У Слов’янську закрилися майже усі магазини, не працювали банки.
«Було дуже страшно, коли ти сидиш у школі та кажуть, що обстрілюють посадку та куля потрапила в жінку. Жінка була на 6 чи 7 місяці вагітності. Вона була доросла, вона вибігла на балкон», — каже мешканка Слов’янська Марія.
Захоплення Слов’янська бойовиками у 2014 році. Фото: Дмитро Журавльов
«Люди боялися, ховалися, намагалися не виходити. Вони (російські бойовики — прим. ред.) грабували, ґвалтували, вбивали. Я знаю випадки, про які, можливо, не знає вся громадськість Слов’янська. Вони могли розстріляти на блокпосту за те, що хтось не зрозумів команду чи проїхав і не зупинився», — розповідає про період окупації голова організації «Слов’янська січ», військовослужбовець Василь Хоменко.
Мало не розстріляли
Будь-яка дія місцевих жителів могла призвести до потрапляння в полон. Мережу імпровізованих підвалів-в’язниць організували в окупованих містах відразу після захоплення.
«[Могли схопити, ] якщо ти говорив українською мовою. У нас там біля центрального ринку схопили пацана, який приїхав із села. Його натовпом били, і відправили до захопленої будівлі СБУ. Там вони базувалися, мали блокпост. Там цю людину кілька днів тримали, а потім сказали, що випустили, але випустили живою чи мертвою, невідомо», — наголошує командир пошукової групи «Плацдарм» Олексій Юков.
Командир пошукової групи «Плацдарм» Олексій Юков. Фото: «Новини Донбасу»
Сам Олексій у 2014 році теж опинився буквально на волосині від розстрілу.
«Я йду, тут одна машина зупиняється, за нею «Бобік». Вибігають чуваки з «Калашами», всі в цій амуніції або дагестанці, або чеченці. І один чувак у пілотці радянській із зіркою вибіг у розвантаженні, у майці, такий воїн, кричить: «Стояти!». Вони мене кидають у цю машину на заднє сидіння, сідають з обох боків. Я дивлюся, в одного такий значок — з одного боку, Росія, з іншого — прапор Чечні. Я думаю: «Ще й чеченці». І коли мене вели, Моторола (командир бойовиків Арсен Павлов — прим. ред.) йде і каже: «Оце ви птаха взяли!»», — згадує Юков.
Його повезли до захопленої будівлі СБУ, протримали там кілька годин, а потім зачитали вирок — звинуватили у «саботажі та зраді ДНР».
«І вони мене виводять до стінки, ставлять і тут прильоти у СБУ — бах. І я стою, сипляться шматочки цегли, шифер, дим запах, вони починають кричати. Я стою, впертий чолом до стіни. Дивлюся: вздовж паркану на самій території СБУ, де ворота, траншея викопана, окоп і там забилися. Я зверху на них падаю», — розповідає чоловік.
«Ти навіть не розумієш, скільки треба просидіти у підвалі»
Після цього Олексія Юкова хотіли вивезти у посадку, але на блокпосту машину зупинили: виявилося, бойовикам надійшов новий наказ від Ігоря Гіркіна відпустити затриманого. До 2014 року організація Юкова займалася ексгумацією тіл солдатів, які загинули під час Другої світової війни. Потім почала шукати тіла загиблих цивільних та військових — і українських, і російських. Це і врятувало Юкова. А ось сотні людей, зокрема Марія, якій тоді було 13 років, аби врятуватися, виїхали зі Слов’янська на час окупації.
«Дитина не вміє усвідомлювати, що таке обстріл, наскільки це може бути боляче, що таке поранення, що таке кров і як собі допомогти. Вперше в житті я розуміла, що в моєму місті є люди, які мають зброю. Це була різна зброя. Коли ти дитина і усвідомлюєш, що під час перегляду фільму ти не віриш, що таке може бути наживо, тому що в тебе зовсім інше мислення у дитинстві», — згадує свій стан Марія у розмові з «Новинами Донбасу».
Мешканка Слов’янська Марія. Фото: «Новини Донбасу»
Після захоплення міста Марія пробула у Слов’янську місяць. Вона навчалася у місцевій школі. Дівчина закінчила там сьомий клас. Спочатку її родина перебралася до безпечнішого району міста, але незабаром і там почалися бої.
Ми розуміємо, що щось важке падає на землю, починається дуже жорсткий обстріл. Нас врятувало те, що чоловік, який поряд з нами пробігав, крикнув — прямо наказав, щоб ми пішли до підвалу до школи. І ти перебуваєш у тій обстановці, коли жінки та діти плачуть, хтось кричить, у когось здають нерви, а ти сидиш, тобі 13 років і ти навіть не розумієш, скільки треба просидіти у підвалі, щоб повернутися додому», — ділиться дівчина.
За волю проливали кров
Після захоплення Слов’янська та Краматорська були десятки боїв — у селищах Семенівка, Билбасівка, Ясногірка, Андріївка, у селі Хрестище, місті Миколаївка. Бойовикам вдалося захопити телевежу на горі Карачун.
«Приїхали ми всією бригадою до Добропілля, потім війська нашої бригади почали заходити з Добропілля до Слов’янська через тиждень. Моя група — ми на «вертушках» заходили на Карачун. Зрозуміло, що не з парашутів. Мені на той момент було 19 років. Я був солдатом на посаді кулеметника. На Карачуні, коли ми туди зайшли, це для мене мої перші бої. Коли почали обстрілювати, я був шокований. Найнормальніший бій був — це Семенівка, де загинув полковник Синюк Тарас Михайлович», — розповідає «Новинам Донбасу» військовослужбовець 81-ї аеромобільної бригади Віталій Юрчук, який у 2014 році служив у 95-й десантно-штурмовій бригаді.
Військовослужбовець ЗСУ Віталій Юрчук. Фото: «Новини Донбасу»
Свідки тих подій згадують: із кожним днем прихильників у окупантів серед місцевих жителів ставало менше.
«Частина людей почала йти з блокпостів. Казали: «А що я тут робитиму? За кого воювати? Я живу у Слов’янську і хочу залишитись у Слов’янську. Не хочу ні з ким воювати, нікуди йти». Були й такі люди», – каже командир пошукової групи «Плацдарм» Олексій Юков.
«Рух опору, наскільки я дізнався вже після звільнення Слов’янська, здебільшого був із дітей. Із неповнолітніх. Це була молодь, яка малювала на стовпах жовто-блакитні смужки, що тут Україна. Їх там мало не впіймали», — зазначає голова організації «Слов’янська січ», військовослужбовець Василь Хоменко.
Сили оборони України штурмували Слов’янськ чотири рази, перш ніж його вдалося звільнити. Вже в тих, перших у цій війні боях, загинуло чимало військовослужбовців ЗСУ.
«Коли перебував на Карачуні, до нас прилетів генерал Кульчицький. На моїх очах сепаратисти підбили гелікоптер із генералом Кульчицьким на борту (тоді загинули 12 військовослужбовців — прим. ред.). Наступного дня ми зібрали тіла, замотали їх у військові покривала. Команда мені від командира надійшла, щоб я був кулеметником, який ці вертушки прикриває. І тоді ми ці тіла доставили до Харкова на аеродром їхнього командування», — згадує військовослужбовець Віталій Юрчук.
4 липня ЗСУ звільнили Миколаївку. А в ніч проти 5 липня бойовики почали організовано виїжджати зі Слов’янська. Вони перебралися до Донецька та Горлівки.
«5 липня ми зайшли вже до міста Слов’янська, бо наші розбили їхню логістику, їхній зв’язок. Вони тоді тікали на цивільних машинах. Свої сім’ї вони теж забрали і [поїхали] трасою на Краматорськ. Із Краматорська на Торецьк, із Торецька на Горлівку», — зазначає Віталій Юрчук.
Український прапор знову підняли над Слов’янськом 5 липня 2014 року. Фото з відкритих джерел
За 7,5 років до повномасштабної війни звільнені населені пункти змінилися. Тут зводили молодіжні центри, парки, розвивався середній бізнес.
«Місто настільки зробило крок вперед, що ми вже думали перед ковідом, що йдемо до кращого життя. Але у Росії виявилися свої плани на нас і ми знову в очікуванні, щоб почати жити і дихати», — каже Марія.
У першій половині 2022 року армії РФ знову вдалося підібратися досить близько до Слов’янська — окупанти були за 10 кілометрів від міста. Але внаслідок харківської операції ЗСУ відкинули путінські війська. Наразі Слов’янськ та Краматорськ знаходяться приблизно за 25 кілометрів від лінії фронту. Для Росії ці два міста — заповітна мрія, РФ дуже хоче повторно їх захопити, але вже понад два роки плани Москви неодноразово руйнувалися.
