Реконструктори стародавньої козацької музики відтворюють її, не спотворюючи
Сьогодні в Україні існують три кобзарські цехи – Київський, Львівський, Харківський. Їхні члени та очільники – братчики і цехмайстри – не лише зберігають традиції, які вороги сотні років намагалися знищити, а й працюють для їх поширення.
Представники київського осередку побували у Запоріжжі в історико-культурному комплексі «Запорозька Січ». Тут вони виконали пісенні твори козацьких часів і розповіли про традиції кобзарства, про виготовлення музичних інструментів та відродження кобзарювання в незалежній Україні.
ОСЕЛЕДЕЦЬ І ВУСА – НЕ ГОЛОВНЕ, ВАЖЛИВО, ЩО ВСЕРЕДИНІ
Цехмайстром Київського кобзарського цеху є археолог, кандидат історичних наук Михайло Товкайло. Свою першу бандуру він зробив за кресленнями відомого бандуриста Георгія Ткаченка – єдиного, хто після Другої світової війни грав кобзарський репертуар.
— Я сам козацького роду. Мій далекий предок заснував хутір на Слобожанщині – це теперішня Харківська область, самий кордон із Московією. Заснував хутір чи село, яке мало назву Кругле, і там половина села називалась Товкайлівкою, на честь засновника. Мені колись показували хату мого діда. Точніше, місце, де вона була, бо самої хати вже не лишилося. Власне, вже нікого не було з нашого роду. З 12 людей, які були в родині, вижили в часи голоду та нищення лише двоє – мій батько і його старша сестра. Тож мої предки були козаками, і я сам себе вважаю козацького роду, і тому мені це все близьке, – розповідає пан Михайло.
Михайло Товкайло
Як він сам каже, йому за сімдесят. Має вуса, але не козацькі. Оселедця ніколи не носив. Та й узагалі вважає, що зовнішні ознаки – не головне, головне – що всередині.
Грати на старосвітській (народній) бандурі Михайло Товкайло почав у 1979 році, до того – грав на академічній. У поїздки по регіонах бере із собою інструмент, зроблений власноруч у 1983 році.
— Традиційні кобзарські інструменти – колісна ліра, бандура і кобза. Бандура і кобза служили для виконання саме кобзарського репертуару. Це не чистий фольклор, це професійна музика. Кобзарі і лірники були професіоналами в тодішньому розумінні, не в сучасному. Репертуар – історичні, козацькі пісні, думи, балади, псальми і канти – твори релігійної тематики, – пояснює.
Михайло Товкайло грає на бандурі, яку зробив у 1983 році
НСТРУМЕНТ З ІСТОРІЄЮ
Прошу розповісти про його бандуру.
— Ми робимо самі собі інструменти. Спідня дека, або спідняк, цієї бандури зроблена з верби, але можна робити з клена, груші, липи. Верхня дека, або верхняк, – це смерека з Карпат. Тут, у Запоріжжі, це була б ялина. Смерека і ялина – порода одна, але живуть в різних умовах і ростуть по-різному. В Карпатах смерека росте вгору, сучків не має зовсім. Це найкраще дерево для всіх музичних інструментів. Верхня та нижня деки між собою склеєні натуральним клеєм. Важливо, щоб не синтетичним, щоб інструмент можна було розібрати. Якщо ж буде синтетичний, то лопне «по живому», – розповідає і показує.
Запитала, скільки треба часу, аби зробити бандуру. Відповідає, що на виготовлення інструменту треба мінімум 240-250 годин робочого часу. Це за умови, що вже підготовлене дерево та є все необхідне.
— Музичні інструменти робляться довго, можуть роки знадобитися. Це взагалі всіх музичних інструментів з дерева стосується, – каже.
Під струнами вирізана квітка, що має шість пелюстків. Микола Тихонович пояснює: це знак Перуна.
Він має багато інструментів, робить їх за єдиним шаблоном. Першу бандуру робив за кресленнями Ткаченка, далі вже вдосконалив їх, але зберіг традиції.
СИЛА ПРЕДКІВ
Віталій Кобзар
Один із братчиків Київського цеху – Віталій Кобзар. Він родом із Запоріжжя, але нині проживає в Ірпені. Говорить, що там і зустрів повномасштабне вторгнення. Попри те, що було страшно, займався волонтерством.
— Тут, у Запоріжжі, зараз трошки контрастніше, аніж у Києві, наприклад, бо тут близько фронт. Увечері гучніше і видно трасуючі кулі. В порівнянні з Києвом тут війна більше відчувається. Там більш розслаблене життя. Можливо, помиляюся, але це моє таке відчуття, – каже.
Музикою він займається все життя, говорить, що гра на кобзі – це світогляд. Аби навчитися грати, треба глибинне усвідомлення, а складного в цьому, за його словами, нічого нема.
— Ми виконуємо традиційні твори, яким багато сотень років. Це про війну козаків, визвольну війну козацької держави з турками і татарами, з московитами 300-400 років тому. Ці речі – вони абсолютно про сьогоднішні події. Це все про сьогодення. Нових творів я особисто не створюю. Я намагаюсь відтворювати ту традицію, яка була, не спотворюючи її, аби слухач міг почути стародавню українську музику. Для мене це головне. Я можу на гітарі зіграти щось сучасне, а от кобза, бандура і колісна ліра – ті інструменти, які відтворюють саме стародавню козацьку українську музику. Дуже важливо зберігати її такою, якою вона була, і цим ми цінні й унікальні. Саме через це кобзарсько-лірницькі традиції визнані ЮНЕСКО як нематеріальна культурна спадщина. Цим ми є цікавими іноземцям, – говорить.
— Ви реставратор пісень та музики? – питаю.
— Реконструктор, я б сказав. Є твори, які ми називаємо думами, а козаки називали їх псальмами. Вони про здобутки, бої, звитягу.
Він грає на кобзі, на створення якої в нього пішло півтора року. Зроблена вона з верби. Каже, що грати вчився сам і нині продовжує вчитися. В цеху він має звання підмайстра: аби стати майстром, треба знайти учня, який зробить інструмент під його керівництвом.
— Вже маєте такого учня? – питаю.
— Той, хто дійсно хоче цього, сам знайде мене і попроситься, – каже.
На питання, чому вони називають один одного братчиками, пояснює просто:
— Ми брати по духу. Братчики – це давня назва.
Віталій Кобзар і Ігор Безвербний (братчики Київського кобзарського цеху)
Кобзарі виступають також у реабілітаційних центрах та шпиталях, де відновлюються після поранень військові.
— Вони зосереджено слухають, задають багато питань. Вони вперше бачать кобзу, бандуру, вперше чують ці звуки. Це правда, бо сьогодні в жодній музичній школі не почути, як звучить стародавня українська музика. Ні на якому радіо чи телебаченні не почуємо цю річ, яку виконують братчики трьох цехів в Україні. Воїнам це відгукується. Хлопці підходять, просять взяти до рук інструмент, дивуються, який він легкий. Дуже багато хлопців хочуть навчитися грати. Один казав, що на гітарі грає, і питав: «У вас тут як акорди?» Я кажу – ні, інша система, але схожа. Йому стало цікаво. Каже: а можна мені спробувати? Звісно можна. Ми не забороняємо, головне бажання, – розповідає Віталій.
— Військові – найкращі наші слухачі, ми співаємо для них і про них. Вони так і сприймають музику, – додає цехмайстер Михайло Товкайло.
Братчики нещодавно повернулися з Харківщини, де так само проводили зустрічі й говорили про невтрачені традиції.
— Не страшно було?
— Ні. Це моя земля. Я тут народився, тут мій дім, тут поховані мої предки, вона кроплена кровʼю моїх предків. Я впевнений на своїй землі. Я відчуваю силу своїх предків, – відповідає Віталій.
А Микола Тихонович додає, що хотів би влітку такі експедиції провести по всій Україні.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
