Аналіз твору
Кожен, хто прочитає твір Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало», зрозуміє, що йдеться не про коня, а про талановиту, з прекрасними від природи здібностями людину. Через тяжкі умови життя вона перетворилася на покірного раба, тому навіть виправдовує тих, хто має владу і знущається з неї. Білий кінь Шептало трагічно і з власної волі повертається у те вкрай несприятливе для життя середовище, яке зробило його рабом. Бо для всіх громадян СРСР була передбачена доля покірного коня Шептала, який, образно кажучи, повертався в клітку.
Автор, змальовуючи благородного Шептала, говорить про коня, як про людину: він «бунтує», «ненавидить», «шкодує», «тішиться», «соромиться», «насолоджується». І поряд – слова, що підкреслюють насильницькі дії людини над свійською твариною: «хльоскати», «бити», «ганяти», «сідлати», «запрягати». Так максимально увиразнюється контраст між тонкою душевною організацією шляхетної яскравої особистості та її приреченістю бути частиною безликого натовпу, яким керує чужа жорстока влада.
Важливе значення для розуміння ідеї твору має колір: коли Шептало почувається вільним, щасливим, він бачить себе білим, «відважним та одчайдушним, як його давні предки». Коли ж він кориться, погоджується бути таким, як усі, в тексті переважає сіра барва – символ буденності й убозтва, жорстокої і приземленої влади, яка прагне знищити особистість, приборкати прекрасне, неповторне створіння, що мріє про свободу.
Цитати: «…змалку ненавидів табун, гурт і в загорожі, і на пасовиську волів бути сам. Спершу бригадні коні глузували з того, далі звикли й самі почали обходити Шептала.», «Білий кінь підвів голову і жалібно глянув на Степана великими водянистими очима.», «Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди — в цім було щось принизливе. А ще принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза серединою ранкової міської вулиці…», «Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше — через гірку безнадію перекидався місточок.», «Такий покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, вже розуміє, підганяти не доводиться. Він свого досяг, зумів прикинутися; вони повірили — хіба не має пишатися своїм розумом і витримкою? Ще коли його, молодого й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочаленого, знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його. Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки.», «З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його оця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита. Вже багато років, відколи його забрано од матері, ніхто не питав Шептала, хоче він пити чи ні, а тільки відчиняли загорожу, хльоскали батогом і гнали вузенькими провулками, де од густої куряви було так само тісно та задушно, як і од пітних, гарячих кінських боків.», «В глибині банькатих Шепталових очей — рожеве тремтіння, наче без підків ступає по кризі. Зате скільки незалежності в крутім вигині шиї, в густій гриві, у розміреному ритмі струнких ніг! Такі хвилини окуповують і безглузде кружляння в приводі, і сором міських ранків, і колотнечу навколо корита.», «Шептало ще ніколи не переживав такого — несподівано все стало тим, чим було насправді, без попон, без прикрас, ніби відпанахана зненацька глиба чорнозему. Його повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай.», «І він побіг, збуджено форкаючи та загрібаючи копитами пісок, схожий на короткогривого стригунця. Матір упрягали в лісникову двоколку, а він біг збоку зеленими розорами доріг, зазирав у зелені сутінки хащ, заходив по коліна в жовтогарячі лісові ромашки і, наполоханий птахом, що пурхав з-під копит, мчав лісовою дорогою навздогін ставній білій кобилиці. То було дитинство, і пахло воно молоком та конюшиною. Потім вони до самого вечора паслись удвох на лісових галявинах та просіках, і мати розповідала про гордих білих коней — його дідів та прадідів, що гарцювали на залитім різноколірними вогнями помості, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи. Все життя цирк для нього манливо, запаморочливо пахнув святковістю міських ранкових вулиць.», «Шептало бездумно, із звичною покірністю ступив кілька кроків за босим хлопчаком і раптом з болісною ясністю, як ніколи досі, відчув свою неволю.», «Білий кінь з нечуваною силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико звівся на задні нога, біснувато стріляючи страшними, кривавими очима. Цієї хвилини він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки.», «Шептало шурхнув у глибінь і поплив, оглушений плескотом, пінистим виром, що зчинився навколо нього. Ніби перестиглі яблука, по небу прокотився невидимий гуркіт і впав десь поблизу, за лісом… Це були найкращі хвилини Шепталового життя. Ніколи досі і вже ніколи опісля білий кінь не відчував себе так близько і повно із стихією, течією — од трав’яних хвиль до білих громів у вишині.».
Степан. Конюх, який часто лаяв і бив коней. Цей чоловік, як і його підопічні, знав лише постійну роботу, у житті, певно, зазнав не так багато радості. Часто він не терпів свавільства коней, карав за непокору. Хоч Шептало був впевнений, що Степан до нього ставиться краще, та це був самообман. Наприклад, коли Шептало дозволяє собі ласкаво заіржати до конюха, той б’є його батогом.
Цитати: «Але він сподівається на Степанову добрість. З конюхом у нього особливі стосунки. Інші коні це відчувають, тому й недолюблюють Шептала. Степан ніколи не б’є його, хіба ненароком у гурті зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Ніколи не посилає на важку роботу, якщо є кого іншого послати.», «Степан що: маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть він своїм приземленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепталом.», «У дверях з’явився Степан, спинився на порозі, пильно дивився на коней; від того погляду млявість обняла груди і покотилася до колін, що зрадливо затремтіли. Шептало вперше пошкодував, що опинився на видноті.», «Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше — через гірку безнадію перекидався місточок. А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до ночі порізати зелень і свині лишаться завтра голодні? Мабуть, саме так. Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися.», «Степан вийшов з конюшні, поцьвохкуючи довгим, наче гони спечного дня, батогом, відчинив ворота загорожі.», «З сумовитою зверхністю спостерігав Шептало, як Степанів батіг розганяв в різні боки молодих кобилок…», «Скільки потрібно було днів тихої, непомітної боротьби, поки Степан змирився, що Шептало йде на водопій трохи збоку, трохи позаду, ніби він зовсім не бригадний, а сам по собі!», «Попереду клубком куряви котить табун, за табуном — Степан, а за кіньми і Степаном — він, Шептало. І можна досхочу тішитися уявою, що це він, білий кінь, жене до водопою і сірих, і вороних, і гнідих, і перистих. І Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться.», «…Шептало поглядає на конюха поблажливо: він не мститиметься Степанові за ті випадкові удари, без цього не можна, без цього ніякого порядку не було б серед коней. Солодке почуття прощення й солідарності з конюхом охоплює Шептала. Він піднімає голову і ласкаво, заклично ірже. Степан озирається і, ніби вперше помітивши Шепталову сваволю, люто блимає з-під рудих брів:
— Ах ти ж, ледаче зілля!
Батіг злітає в червонясте небо, довгий та в’юнкий, тонким дротяним охвістям безжально обвиває Шепталові спину й гостро впивається в тіло.», «Степан справді буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще при такій службі. Скільки нас на одні плечі! А хіба ці гніді, сірі, перисті, вороні, сиві розуміють? Шепталові раптом закортіло почути Степанів голос, ласкаво ткнутися мордою в його замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить.».