В оповіданні «Без хліба» змальовано становище голодуючій селянської сім’ї.
Край села стояла поганенька хата, в якій жив селянин із жінкою та дитиною. Побралися вони три роки тому, жінка була з іншого села, а нещодавно у них зявилася дитина. Жили вони бідно за весь час з худоби в них була лише теличка, та й та померла рік тому. Померла теличка, її не було чим годувати, і самі вони постійно недоїдали.
На весну зовсім у сім’ї не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже й позичати ніхто не хотів, і як бути далі вони не знали. Казала Горпина Петрові до пана піти, найнятися. Пішов на сусідній хутір — не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, той глянув, що в Петра одежа — латана, подумав, що гольтіпака — не схотів і говорити.
Залишилося в них борошна на дві прісних хлібинки, дитину годувати вона вже не могла, від голоду в неї молого пропало. Голодна дитина плакала, Горпина переживала, але намагалась підбадьорити чоловіка. Вона сподівалась, що може попросить в когось коня та поїде до батька, який дасть хліба хоч мішечок для них. Плач дитини терзав душу Петру і він вирішив йти до старости в ратушу, щоб попросити хліба з гамазеїв.
Прийшов Петро в ратушу, просив хоч мішечок хліба, але староста сказав, що потрібний дозвіл від від начальства. І як Петро не просив, і повернути обіцяв, але отримав відмову.
Пішов Петро з ратуші. Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати. По двору блукає, а думка не кида: «Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!»
Діждався Петро півночі, одягнувся, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв. «Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже — піду!» Щороку зсипавши зерно в засіки, знав, з якого воно боку. Просвердлив дірку. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки, хоча вони були й неповні, бо дірку свердлив низенько.
Нікому й на думку не спало, що можна було вкрасти хліб із замкненої гамазеї. Та й крадіжка була невеличка, ніхто й не помітив. Аскоро життя стало налагоджуватися, Петро пішов у найми до сусіднього пана. Дома злидні зосталися злиднями, але й те хвалити бога, що хоч голодні не сиділи. А про крадіжку й досі не чуть було нічого. Але Петро не заспокоївся. Він давно вже згубив свій спокій. А Горпина на нього й дивитися не могла, і слова до нього не говорила. Він все частіше став ночувати в пана, щоб не бути в гнітючій обстановці, він розумів, що Горпина його осуджує.
Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у нього промайнуло в голові: признатися? в острог замкнуть… Там зі злодіями, з розбійниками^.. А хіба він сам не злодій? Ну й нехай у пута закують, поведуть… Петро тихо йшов до волості. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей. Він зняв шапку і як йому було важко, але все ж зізнався:
— Люди добрі! Простіть мені, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї…
І те промовивши, він упав до ніг громаді. Громада ледве зрозуміла, за віщо Петро зве себе злодієм, бо нікому й на думку не спало, що з гамазеї вкрадено. Писар звелів був арештувати Петра, та громада не дала:
— Це наше добро, наш: і суд, — гукали люди.
Але громада нічого не зробила Петрові. Він повернув три повних мішки хліба. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про це.
А відносини між ним і Горпиною дуже скоро налагодились.