4 вересня та 17 вересня, Церква вшановує пам’ять святого священномученика Вавили, архиєпископа Антіохійського.
Житіє святого священномученика Вавили, архиєпископа Антіохійського
Про життя і подвиги святого Вавили, архиєпископа Антіохії, багато похвального нам розповідає святий Йоан Золотоустий. Коли імператор Нумеріян зійшов на престол (282 р.), він прибув до Антіохії й опустився до такої дикости, що став приносити дітей у жертву поганським божкам. Одного разу він забажав увійти до християнської церкви, щоб подивитися на богослуження. Та святий Вавила став у дверях церкви і не пустив імператора, бо не хотів дозволити, аби поганин своєю присутністю осквернив Божий дім. За таку зневагу імператора владику схопили і наступного дня поставили перед царським судом. Нумеріян не міг надивуватися з мудрих відповідей Вавила, однак таки наказав закувати святого єпископа в кайдани і так водити його містом. А коли імператор став насміхатися з нього, тоді святий сказав йому так: “Знай, царю, що для мене ці окови цінніші, ніж для тебе твій царський вінець, а смерть за Христа для мене миліша, ніж тобі твоє життя”.
Слідом за своїм учителем ішли три хлопці, котрих святий Вавила виховував, замінивши їм батька. Найстарший, дванадцятилітній, називався Урван, дев’ятилітній – Прилидіян і семилітній – Єполоній. Нумеріян велів поставити їх перед собою, погрожував страшними карами, спокушав солодкими обітницями, – та все намарно, діти голосно величали Христа Спасителя і заявили, що готові постраждати за Нього. Їх били, а опісля разом зі святим Вавилом припікали вогнем, шматували тіла залізом, та з уст їх не почули жодного крику болю.
Тоді імператор наказав стяти їх мечем. Святий Вавила супроводжував кожного хлопця до місця страти, а опісля, помолившись до Бога, і сам нахилив свою голову під меч. Останнє прохання владики було, щоб його тіло поховали в тих ланцюгах, в яких він ішов на смерть. Над могилою святих мучеників з часом було зведено церкву.
Через кілька десятків років до Антіохії прибув Гал, брат Юліяна Відступника, якого призначили управителем того краю. У передмісті Антіохії Дафніс була божниця поганського божка Аполлона, до якої зі всіх сторін приходили поганські народи на ворожбу. Зрозуміло, що то не дерев’яний бовван, а диявол ворожив через уста поганських жерців. Гал наказав коло тої божниці побудувати церкву і перенести туди мощі св. Вавили. Коли це зробили, то поганська ворожба враз замовкла, бо диявол не мав приступу туди, де так близько спочивали мощі святого мученика. У 362 р. до Антіохії прибув Юліян Відступник і довідався від поган, що ворожба їх божка замовкла, бо в сусідній церкві лежать мощі святого Вавили. Юліян наказав християнам забрати мощі святого з тої церкви, і весь народ, співаючи слова псалма: “Стидом хай покриються усі, що служать ідолам різьбленим, що хваляться пустими бовванами” (Пс. 97(96), 7), переніс їх до тої церкви, де вони спочивали перед цим. Це не сподобалося імператорові і він наказав багатьох християн ув’язнити, а одного юнака на ім’я Теодор страшно мучити, але той з нечуваною терпеливістю все зносив, співаючи під час мук ті самі слова псалма. Юліян злякався, що народ може збунтуватися, тому велів усіх ув’язнених, серед них і Теодора, випустити на волю.
Тієї ж ночі з чистого неба в божницю Аполлона вдарив грім і спалив божка та всю утвар поганської святині. Всю вину погани хотіли покласти на християн і замучили до смерти священика Теодорита, закинувши йому підпал божниці, але багато з поган бачили, що вогонь упав з неба, і так само описали це поганські літописці. А мучитель (був він свояком Юліяна Відступника), який наказав убити святого Теодорита, через кілька днів тяжко захворів і черви живцем з’їли його тіло. Погани не наважилися відбудувати божницю, вони побоялися гніву християнського Бога.
